Життя і творчість Григіра Тютюнника

П л а н:

1. вступ;

2. основна частина:

а) життя;

б) творчість;

3. висновок.

Найясніше зірка давнього, талановитого роду Тютюнни¬ків (Хтудулів, як прозивали їх по дідові) спалахувала двічі — коли з'явилися в українській літературі два неповторні, обдаровані письменники Григорій і Григір Тютюнники. Власне, називали їх так, щоб розрізняти, не плутати. Були вони, безперечно, різними, хоч і мали спільне коріння. На кожного наклав відбиток саме його час.

Хто зна, кому з них було важче в житті, а відповідно і в творчості. Старшому — Григорію, який пройшов війну, встиг тільки відчути манливу звабу хрущовської «відлиги», завдяки якій створив свій знаменитий роман «Вир», а в розквіті творчих сил помер від фронтових ран. Було йому всього сорок один рік. Чи меншому—Григору, який так непросто пробився до найціннішого свого джерела — рідної мови, зумів сягнути в корінь найболючіших проблем сучас¬ності, але змушений був творити в постійному протиборстві із застійними канонами. Було йому всього сорок дев'ять, коли пішов із життя.

Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян — Тютюн¬ника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дво¬ручною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчитель¬ський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

У тридцять третьому році сімейство наше опухло з го¬лоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюн¬ник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я й досі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді

мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав... У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 ро¬ку), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...

У 1957 році прийшов папірець, який сповіщав, що бать¬ко ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому, як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцяти-чотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік.

Мій батько, кажуть, був гарний собою, розумний, силь¬ний і з лиця моложавий, бо після першого одруження — на ївзі Федотівні Буденній (1920—1921 рік) — він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бон¬дарством. Після того, як батька забрали в тюрму в 1937 р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тю¬тюнник,— мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він І його дружина» Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками. Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані».(....) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко»,— прекрасна казка.

Перечитував оце недавно — диво, та й годі...

А до Донбасу, ще коли жив я з матір'ю і татом, добре запам'ятались мені Шевченків «Кобзар», «Під тихими вер-бами» Грінчеика, «Хіба ревуть воли...», «Кайдашева сім'я», «Тихий Дон», тоді ще не закінчений,— третю частину чита-ли, мабуть, тато і мама воювалися за неї: обом хотілося чи¬тать. Зійшлись на тому, що вечорами читали вголос.

1938 року віддали мене дядя і тьотя до школи в ук¬раїнський перший клас, який нараховував сім учнів. Ду¬маю, що тут другі мої, сказати б, батьки дотримувались принципових поглядів щодо української мови, освіти, куль¬тури взагалі.