Оповідання, новела та повість

Варто сказати про ще одну грань таланту По — автора оповідань і його дар сатирика і гумориста. Сміхове у нього виражено безліччю відтінків — від дотепної та ущипливої іронії і самоіронії, пародіювання і самопародіювання до чистого гумору. Нерідко в творах письменника примхливо змішані жарт і жах, внаслідок чого утворюється своєрідний різновид «чорного гумору». Найпоказовішим прикладом останнього е оповідання «Система доктора Смолла і професора Пірія», у якому розповідається про те, як наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою до старого напівзруй-нованого замку, де міститься будинок для божевільних. Перед ним проходить ціла галерея диваків і монстрів. Головна ідея твору — грань між психічним здоров'ям та божевіллям надто тонка та невловима — трагікомічна у своїй суті. У такому тлумаченні природи сміху По знову набагато випередив час. Так (тобто сміхом крізь сльози, сміхом, який є симптомом душевної хвороби часу), почали сміятись у столітті XX.

Оповіданню „Барильце амонтільядо” — один із найпоказовіших творів з погляду того, як Едгар По реалізує на практиці свій принцип «тотального ефекту». Тема твору — помста однієї людини іншій за якусь провину — не є чимось оригінальним у світовій літературі. Оповідач (він же месник Монтрезор) проголошує, що збирається покарати чоловіка на ім'я Фортунато, адже той образив його. Причому ніхто не мусить знати, як і коли має відбутися акт покарання, а месник в жодному разі не повинен потрапити до рук правосуддя, тому що тоді помста не буде повною.У По все ретельно продумано і вмотивовано: і місце дії (вечір під час карнавалу у Венеції), і вибір імені жертви, в якому відчувається своєрідний «чорний гумор» («Фортунато» італійською перекладається як «щасливий»), і опис її фізичного стану й одягу (Фортунато, хворий, очевидно, на астму, чимало випив і вдягнений у костюм блазня з дзвіночками на капелюсі), і оповідь від першої особи однини (читач ніколи не дізнається, як образив Фортунато оповідача, тому що вся історія подається очима останнього, очима людини-маніяка, захопленої самим процесом помсти і байдужої до її причин). Окрім зовнішніх чинників ситуації, потрясіння у читача викликає психологічна незвичайність характерів героїв, які Едгар По розкриває дуже глибоко і переконливо. Монтрезор хоче заманити Фортунато до пастки — до родинного склепу, стіни якого вкрито селітрою, речовиною, дуже шкідливою для людей з бронхіальним захворюванням. Там, у найдальшому кутку підземелля, він вирішив закувати Фортунато в кайдани, замурувати живцем і залишити муче-ницьки помирати. Аби здійснити свій підступний план, Монтрезор талановито грає на амбіціях Фортунато, який вважає себе найкращим знавцем вин. Монтрезор каже, що там, у склепі, у нього є барильце амонтільядо і він хотів би, щоб саме Фортунато його скуштував, але через те, що той погано себе почуває, він змушений звернутися до Лукезі, ще одного експерта з вин. Фортунато, ображений одним лише припущенням, що хтось інший може розумітися на винах краще від нього, летить назустріч власній загибелі.

Найбільше враження на здивованого читача в творі справляє гнітюча атмосфера місця помсти. Монтрезор використовує родинний склеп водночас як льох для вина; скрізь можна бачити кістки нащадків оповідача, а зі стелі й стін стікає вода. Фортунато бухикає від селітри; дзеленчать дзвіночки на його капелюсі, а божевільний Монтрезор, в захваті від того, що йому вдалося не тільки організувати це вбивство, а й принизити «кривдника», в екстазі імітує його плач і вигуки, які луна розносить підземеллям.

По в згаданому вище оповіданні створює «експериментальну ситуацію», коли Монтрезорові нічого не заважає вивільнити усі приховані пристрасті, коли його влада над Фортунато є абсолютною. Які ж якості виявляє він тоді? Тільки негативні: жорстокість, підступність, кровожерливість.

Безжалісним є ставлення Едгара По до жертви. Душа Фортунато також сповнена ницих пристрастей, якими вміло користується Монтрезор, і головна з них -марнославство: він божеволіє від одного тільки натяку на те, що експертом замість нього може бути якийсь Лукезі. До того ж, картину розбурханих інстинктів доповнює й те, що обидва герої постійно прикладються до пляшки і збуджені алкоголем.

Людина у По постає насамперед як утілення злої енергії. І в цьому, між іншим, є серйозний моральний урок: аби жити в суспільстві, треба знати не тільки позитивні риси, а й вади його членів. Не варто бути надто довірливими та обдурювати себе ілюзіями щодо доброти людини, бо надто часто її повернення до природного стану призводило не до морального вдосконалення, а до злочинів. Історія XX ст. з її війнами, концтаборами і безглуздою жорстокістю цю істину доводила неодноразово. І в такому сенсі мистецтво По має пророчий смисл: намагаючись виміряти глибину людського зла, письменник накреслив сценарій перевтілення і деградації душі сучасної людини, в якої, одначе, є шлях відійти від тваринного стану. Це той шлях, яким і йшов По, — вивчення хвороби з метою її лікування.

Едгар По один із перших у світовій літературі, присвяченій місту, поглянув на існування людини в урбаністичній цивілізації саме як на психічну травму, зумовлену необхідністю пристосовуватися до нових форм існування — життя всередині великих людських мас. За таких умов індивід втрачає особистість, що призводить навіть до появи нового «підвиду» Homo sapiens — «людини юрби». Саме це й зображає у «Людині юрби» американський письменник.