Архаїзми та старослов’янізми і їх моделююча роль у експресіоністичній стильовій структурі “Палімпсестів” В.Стуса

Слово з його семантичним наповненням і конотативним значенням, слово в його синтаксичному, ритмічному, інтонаційному розмаїтті є найпершою умовою структурування будь-якої стильової моделі. Коли йдеться про експресіоністичну модель, то на перший план виходить конотація, тобто те додаткове значення, яке містить інформацію про експресивну силу та оцінну вартість слова, а також емоції та волевиявлення, що супроводжують його використання.

Завдання митця – наситити художній простір емфатичними образами, а для цього потрібно знайти в мовному потоці й спрямувати в потрібне русло такі слова, які повністю самозреалізуються, їх синтаксичне багатство зумовить гру конотацій і семантичну наповненість.

“Палімпсести” В. Стуса являють світові слово, що зреалізувало себе, це – verbum cordis (Г. Гадамер), тобто “слово серця”, яке не має, воно є. Так висловився про троянду Кость Москалець у поемі “Для троянди”:

Троянда не грає.

Троянда не має маски.

Троянда не має ролі.

Троянда не має –

Вона Є [7, 10].

Ганс-Георг Гадамер, розробляючи проблему мови як середовища герменевтичного досвіду, а конкрет¬ніше, простежуючи процес формування поняття “мова” в історії західної думки, вказує на те, що “… існує … зовсім не грецьке уявлення про мову, набагато ближче до її буття … маємо на увазі християнську ідею інкарнації” [1, 387].

Християнська ідея інкарнації, явлена в таїні Трійці, полягає в тому, що подія народження Бога-Сина передбачає обов’язковий момент жертви, який оформляється в акт вселюдської спокути і стає запорукою спасіння.

Християнська ідея інкарнації якнайтісніше пов’язана з проблемою слова, – зауважує Г.-Г. Гадамер. “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього” (Святе Євангеліє від Івана).

Г.-Г.Гадамер пише, що “екзегеза добачає в озвученні Слова таке саме диво, як і в тому, що Бог став плоттю” [1, 388].

Скористаємося принципом аналогії і дозволимо собі висловити думку про те, що в “Палімпсестах” В.Стуса має місце “містерія інкарнації”, процес ословеснення (“отілеснення”) всього того, що отримало назву – феномен Стуса. Це те, що може бути визначене як “і слово сталося тілом”, “і життя було в нім, а життя було світлом людей. А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його”. Збереження тексту Євангелія від Івана і заміна “Слова” на “слово”, “Нім” на “нім”, “Світло” на “світло” вказує на аналогічність самого процесу і ніяким чином не ставить Стуса та історію його “самособоюнаповнення” на один рівень з Біблійними подіями, хоча така спокуса, як зауважує К. Москалець, і виникає [8, 247 – 248].

Напрошується ще одна аналогія: щодо слова з експресіоністичного стильового простору, адже, за всіма визначеннями експресіонізму, за свідченнями самих експресіоністів, а найголовніше – виходячи з художніх текстів, експресіоністичне слово за своєю роллю, суттю й процесом народження найбільш наближене до Слова з Біблії.

Символісти також оперували Словом, але слово символістське швидше має спіритуалістичний характер, який означає воднораз і його космічну потенційність. Воно відкриває сутність речей, але не є цією самою річчю, не спроможне утримувати річ у собі, як це є зі словом експресіоністичним.

Витлумачити повністю процес еманації, в результаті чого маємо поезію В.Стуса, звичайно, немож¬ливо, оскільки маємо справу з явищем, що не підвладне законам раціо. Однак певні моменти, які допоможуть наблизитися до розуміння того, як поезія Стуса здобувається на власну мову, яким чином найповніше реалізовується конотаційний потенціал тексту, варто проаналізувати.