“Знедолені” В.Гюго
Для Жавера головне – «представляти владу» і «служити владі». «Ця людина складалася з двох почуттів – з поваги до влади і ненависті до бунту», але Гюго малюючи характер Жавера перебільшує ці прості почуття і доводить їхній майже до гротеску. Зіткнення на барикаді цих двох героїв, що уособлюють протилежні концепції розуміння справедливості, мабуть, один із самих драматичних моментів роману.
Жан Вальжан здобуває духовну перемогу над інспектором Жавером. Тим самим він є для нього тим же, чим для нього самого був єпископ Мірієль. Ця свого роду ланцюгова реакція добра (єпископ Мірієль – Жан Вальжан – Жавер) надзвичайно важливий для концепції роману.
Автор навмисно приводить вірного стража законності Жавера, що не привикли міркувати, до страшного для нього думки, що каторжник Жан Вальжан «виявився сильніше всього суспільного порядку». Йому навіть доводиться визнати «моральну шляхетність знедоленого», що було для нього нестерпно. Так Жавер втрачає ґрунт під ногами. У ньому, як раніше в Жані Вальжані, відбувається вирішальний моральний переворот. Адже дотепер його ідеал полягав у тому, щоб бути бездоганним служителем закону. Однак добро, по Гюго, вище закону, встановленого суспільством. Тому воно штовхає Жавера до страшного для нього відкриття, що «у зводі законів сказано не все», що «суспільний лад не досконалий», що «закон може помилятися» і т.д. Усе, у що ця людина вірила, валилося. Ця внутрішня катастрофа – відступ сил зла перед добром, що несе в собі Жан Вальжан, – приводить Жавера до самогубства.
Людинолюбна позиція єпископа Мірієля, виражена Жаном Вальжаном, зіштовхується і з логікою революції, представленої Анжольрасом і його товаришами. Два типи позитивних героїв, що відповідають моральним критеріям Гюго, постійно виникають і зустрічаються протягом «Знедолених». До одного типу належать активні борці і революціонери з «Суспільства друзів абетки», до іншого – праведники, що керуються у своєму житті принципами добра і всепрощення. Такий єпископ Мірієль і перетворився під його впливом Жан Вальжан. Письменник не протиставляє цих персонажів, а робить їх союзниками, вони в нього як би доповнюють один одного в тому невпинному русі людства, що Гюго називає прогресом і яке наполегливо проповідує. Успадкувавши моральні ідеї єпископа, Жан Вальжан робить їх основою усього свого життя. Навіть виявившись на барикаді, він не бере участь у бойових діях, а лише намагається захистити що борються, одержавши наказ розстріляти свого вічного переслідувача Жавера, що проникнув на барикаду як шпигуна, він відпускає його на волю, продовжуючи вірити, що лише добром і милосердям можна впливати на людину. Цим він, звичайно йде в розріз з ідеями революції (і за це був засуджуваний у свій час радянськими критиками).
У розділах присвячених повстанню, фігура Жана Вальжана з його ідеями милосердя, природно відсувається на задній план героїчними образами Анжольраса і Гавроша і тим пафосом революції, що їх надихає. Але коли в трагічний момент загибелі барикади Жан Вальжан, зваливши собі на плечі важко пораненого Маріуса, спускається в підземну клоаку Парижа і, рухаючи в напівтемряві, серед потоку нечистот, десятки разів ризикуючи життям, усе-таки рятує юнака від неминучої смерті – увагу читачів знову переключається на цю людину, що втілює собою незвичайна моральна велич.Недарма цей розділ називається «Бруд, переможений силою душі». Гюго говорить про нього, що «з його струменіли потоки бруду, але душа була повна нез'ясованим світлом». Те, що Жан Вальжан рятує Маріуса, робить йому ще більше честі. Адже він розуміє, що саме ця людина – головна перешкода його щастя з Козеттою. В останній період свого життя Жан Вальжан сам прирікає себе на самітність, уступивши улюблену Козетту Маріусу і добровільно усуваючись з її життя, щоб не перешкодити її щастю, хоча це самоусунення його убиває. Це самий останній і самий складний крок у його житті, що був винагороджених захопленими молодими людьми, але, на жаль, занадто пізно. Однак можна сказати, що Жан Вальжан вмирає щасливим, так, як умирають праведники, що усвідомлюють, що цілком виконали свій земний борг.
В поглядах Жана Вальжана, представника народу, Гюго намагався розкрити свою точку зору на справді шляхетне, гуманну поведінку людини, незалежно від того, чи підприємець така людина чи працівник.
Так поряд з героїзмом боротьби і революції Гюго у своєму романі оспівує і героїзм моральної величі. Саме таке головне кредо його роману. Моральну еволюцію в романі переживає і Маріус. На його прикладі Гюго показує нам еволюцію свідомості молодої людини епохи Реставрації, пережиту колись їм самим. Це складний і багатогранний характер, що грає важливу роль у концепції «Знедолених». Описуючи драматичний розрив Маріуса з його дідом – старим консерватором Жільнорманом і «відкриття» батька – полковника Понмерси, що віддав життя служінню «наполеонівському мечу», Гюго 60-х років, що давно вже переборов бонапартистські ілюзії своєї юності, критично зауважує, що, «захоплюючись генієм», Маріус заодно «захоплювався і грубою силою». Маріус, закоханий у Козетту, Маріус, інтимний щоденник якого є типовим зразком романтичного ліризму дуже близький романтичним героям із драм Гюго 30-х років. Однак цього романтичного героя автор ставить тут у реальну обстановку і змушує прилучитися до передових політичних рухів його часу. Він приводить його в «Суспільство друзів абетки» і робить одним з героїчних захисників червневої барикади.