Максим Рильський Гордість української драматургії
Осібно стоять в творчості Тобілевича зв'язані між собою комедії «Суєта» і «Житейське морс». В них зображена сім'я «багатого козака» Макара Барильченка, чиї двоє синів пори¬вають з сільським життям і стають чиновниками-кар'єристами, а третій син — «писар у запасі» Іван — прагне на сцену й всту¬пає в театр, де незабаром дістає визнання й популярність, але не знаходить задоволення й там. Він увесь час поривається на¬зад, у село, від «суєти» до природи, злиття з якою немовби одне може оновити й морально оздоровити людину. Ідеалізація цьо¬го життя на лоні природи разом з ідеалізацією багатих хлібо¬робів, тих самих «хазяйновитих мужичків», яких гостро-сатирично малював драматург в інших своїх п'єсах, є, безумов¬но, найвразливішим боком «Суєти» і «Житейського моря». За¬те не шкодує автор сатиричних фарб для зображення кар'єристів-чиновників, що одірвалися від народу й живуть па¬разитичним життям коштом трудящих. В п'єсі «Житейське мо¬ре» опукло, подекуди навіть не без гротеску, показаний побут театральної богеми, куди потрапляє Іван Барильченко. Цей побут, добре відомий автору комедії, засмоктує талановитого артиста, немов болото.
Погляди свої на зміст і мету театрального мистецтва, бли¬зькі до поглядів Гоголя, Островського і російських революціонерів-демократів, висловлює Карпенко-Карий устами Івана Барильченка в «Суєті».
«В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам'яні серця, і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а проли¬тими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче сні¬гу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставля лю¬дей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..»
Таке було естетичне кредо визначного українського дра¬матурга.
Карпенко-Карий фізично помер давно. Твори його живуть і житимуть. І то не тільки самі його п'єси конкретно. П'єси йо¬го не сходять зі сцени і професіонального, і самодіяльного теа¬тру. Це прекрасно. Але варто подумати і над тим, що відгуки карпенківської драматургії чуємо ми і в комедіях та драмах Корнійчука, і в «Алмазному жорні» та «Феї гіркого мигдалю» Кочерги, і в усьому кращому, що маємо ми нині в радянському українському театрі.
За моїх дитячих літ найбільшої популярності серед селян рідного мені села мали «Кобзар» Шевченка і драми та комедії Тобілевича. Над Шевченковою «Катериною» плакали дівчата. «Мартин Боруля» і «Сто тисяч» викликали гіркий сміх, вбивчо-саркастичні сцени «Хазяїна» будили гнівне обурення проти ек¬сплуатації та експлуататорів, благородний образ Опанаса в «Бурлаці» осявав очі світлою вірою.
Коли Горький жив на Україні, в Мануйлівці, то він читав селянам Шевченка і ставив у гуртку аматорів «Мартина Борулю», де, як відомо, сам грав роль Націєвського.
Карпенко-Карий, як і Кропивницький, Старицький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський, були не тільки визнач¬ними драматургами і блискучими акторами, але й чесними передовими громадянами, які добре розуміли свою громадську місію і самовіддано виконували її.
Гоголь, великий Гоголь узяв собі за девіз слово — правда. Під цим девізом розвивалась велика російська література до¬жовтневої доби, під цим девізом росла і міцніла і українська лі¬тература, література Шевченка і Франка, Лесі Українки і Карпенка-Карого. Ми можемо знайти малозначущі чи бліді сторінки в драматургії Тобілевича. Але нема в нього такої сто¬рінки, про яку можна було б сказати: тут автор розійшовся з життєвою правдою. Навіть у явно невдалій п'єсі... Карпенко-Карий залишається вірним собі в соковитому, колоритному, правдивому змалюванні тогочасного села з його класовим розшаруванням, з його жорстокою внутрішньою війною. Мирон Серпокрил — надумана і ідеалізована постать, а проте ав¬тор наділив її такими живими, конкретними рисами, що ми ладні повірити в її реальність. Я шкодую, що не бачив у цій ро¬лі великого Саксаганського. Кажуть, що він, граючи Мирона, підкреслював у цьому образі саме його людяність, теплоту, звичайне, «натуральне», кажучи улюбленим висловом самого Карпенка-Карого.Правдивість і простота. Мало є драматургів, до творчості яких можна було б прикласти ці слова з таким правом, як до творчості Карпенка-Карого. Якщо додати до цього ще глибо¬чезне знання життя, прекрасне розуміння законів сцени, і вели¬кий талант, скупими мазками малювати людські стосунки і людську психологію, то стане зрозумілим, чому твори Тобіле¬вича держаться і будуть держатись на нашій радянській сцені. Іван Карпович був щасливий, що його персонажі втілювали в театрі такі колосальні артисти, як Кропивницький, Саксаганський, Садовський, Заньковецька, такі блискучі майстри, як Федір Левицький і Любов Линицька. Образами, які створила Марія Заньковецька в п'єсах Карпенка-Карого і Кропивниць-кого, захоплювались Лев Толстой і Антон Чехов. У цьому ро¬зумінні творче щастя Карпенка-Карого можна порівняти з творчим щастям того ж таки Островського. [...]