Максим Рильський Гордість української драматургії

Ім'я Івана Карповича Тобілевича (1845-1907), який висту¬пав на сцені під псевдонімом Карпенко-Карий, — по праву стоїть поряд з іменами найблискучіших діячів українського те¬атру — Заньковецької, Садовського, Саксаганського. Нам ві¬домі захоплені відгуки Станіславського, Немировича-Данченка, Савіної, Остужева про цю плеяду геніальних акторів — зачинателів дореволюційного українського театру.

Репертуар цього театру був, з цілого ряду причин, досить обмежений. В його основі лежали твори Котляревського, Шев¬ченка і безпосередніх учасників театрального руху того часу: Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого. З трьох на¬званих драматургів найпослідовнішим художником-реалістом був саме І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий). Почавши своє життя як дрібний канцелярський службовець, Іван Карпович рішуче порвав з чиновницькою роботою і присвятив себе українському народному театрові. Щось подібне сталося також з його братами — Миколою Садовським та Панасом Сакса-ганським, які безповоротно розпрощалися з кар'єрою царських офіцерів і пішли на сцену, де їх чекали не тільки лаври заслуже¬ної слави, але й терни урядових переслідувань, не тільки на¬родна хвала, але й обмова, що виходила з уст вірних прислужників реакції.

Перша п'єса Тобілевича — «Бурлака» — є ніби його ідей¬но-художнім маніфестом. Уважний читач Бєлінського, Добро¬любова, Чернишевського, пристрасний прихильник Шевченка, майстер, вихований на творах Грибоедова, Гоголя, Островського (зв'язок з Островським особливо виразно відчутний в драматургії Карпенка-Карого), Іван Тобілевич дав правдиву картину дореволюційного українського села. Якщо в образі одинака-бунтаря, борця за правду, «бурлаки» Опанаса він ви¬явив деякі народницькі тенденції, показав обмеженість свого світогляду, нерозуміння того, якими шляхами йтиме в нашій країні боротьба з соціальною несправедливістю, — то, переду¬сім, треба пам'ятати, що драма ж ця була написана в 1883 році! «Благополучний» її кінець з появою царського чиновника як носія омріяної Бурлакою правди, — безсумнівно викликаний цензурними міркуваннями. Зате як чітко, гостро, жорстоко й правдиво показані в п'єсі образи старшини — глитая Михайла й огидного хабарника та п'яниці — писаря! Похмуре життя «пореформеного» села виступає в цьому творі — при деякому мелодраматизмі окремих місць — у всій своїй непривабності.

Не буде помилкою сказати, що одною з основних рис драматургії Карпенка-Карого була увага до соціального мо¬менту, до зображення розшарування селянства, ростучого «хазяйновитого мужичка» — куркуля, до страшної жаги нажи¬ви, до моторошної влади грошей — «пана купона». Пишна га¬лерея прихильників і служок грошового мішка, нещадних пригноблювачів і експлуататорів, понурих скнар і фанатиків збагачення вийшла з-під пера Тобілевича. Досить згадати постать Калитки з «Ста тисяч», в якого «диханіє спирає» при одній думці про власну «земельку», який попадає на гачок спритного «ділка з-під темної зірки», купуючи в нього замість фальшивих грошей — була надія збути ці гроші, — пачку зви¬чайних папірців; мерзотного ласолюбця й розтлителя Цокуля (драма «Наймичка»); мільйонера «з мужиків» Пузиря. В образі останнього, до речі, з обуренням пізнавав свої риси відомий київський мільйонер Терещенко. Жадоба наживи, гонитва за грішми, яка ледве не призвела до трагічного кінця героя коме¬дії «Сто тисяч» Калитку (він хотів повіситись, але його вийняли з петлі), становить основу характеру й іншого персонажа тої ж комедії — «копача» Бонавентури. Цей фантаст, який викликає незмінні симпатії читача й глядача, невтомний шукач кладів, — адже і він зрештою пойнятий манією збагатіти, нажитися, стати «хазяйновитим мужичком». Ці персонажі Тобілевича найбіль¬ше ріднять його драматургію з творчістю його улюбленого пи¬сьменника О. М. Островського: адже вони стоять в одному ряду з хижаками й самодурами — купцями Тит Титичами.

З п'єс Карпенка-Карого слід згадати драму «Безталанна». Сюжет її побудований на мотивах кохання і ревнощів, які при¬зводять до того, що слабовільний, безхарактерний Гнат убиває свою дружину, тиху і люблячу Софію. Однак, звичайно, це п'єса про злидні, відсталість дореволюційного українського се¬ла, про «владу темряви», яка в ній панувала. Недарма ж первіс¬на назва драми, змінена з цензурних міркувань, була «Безталанна».

Комедія «Мартин Боруля» — жива й вірна картина харак¬терів дрібнопомісної шляхти. Головний герой п'єси — Мартин Боруля, користуючись послугами пройдисвіта-«аблаката», прагне будь-що довести, на підставі якихось сумнівних доку¬ментів, своє дворянське походження. Це дає привід для ряду го¬стрих комедійних ситуацій. Образи Мартина, його сина-канцеляриста, жениха його дочки Націєвського, навіть такі епі¬зодичні фігури, як старий, вижилий з розуму балакун Пеньонжка, виписані соковито, яскраво й опукло.Не цурався Карпенко-Карий і історичних тем. Чудова трагедія «Сава Чалий» присвячена одному з ватажків гайдама¬цького руху на Україні (XVIII ст.), який зрадив своїх товари¬шів і перейшов на службу до панів. За це його було страчено, причому серед тих, хто карав, був і його колишній друг та спо¬движник Гнат Голий. Написана в тонах глибокого співчуття до поневолених і повсталих мас, трагедія дає широку й справедли¬ву картину минулого України, боротьби народів з визискува¬чами. Є в ній і недоліки, як, наприклад, деяка ідеалізація «благородного» шляхтича Шмигельського, але загалом вона по праву вважається одною з кращих, а можливо, й кращою з українських дореволюційних п'єс на історичні теми.