Символістичні образи в поезіях Поля Верлена та його життєвий і творчий шлях
Як вiтром битий,
По пустих нивах
Листок зiв'ялий.
"Осiнню пiсню" Верлена вперше переклав П. Грабовський 1897 року I. Франко переклав два вiршi Верлена. Франко критикував Верлена за аполiтичнiсть та песимiзм. М. Зеров i С. Савченко вивчали доробок французького поета протягом 20-х рр. Його твори перекладали М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур та iн.
На мою думку, поезiя Поля Верлена загострює найсумнiшi вiдчуття. Поет передає тонкi вiдтiнки i глибокi суперечностi душевних почуттiв. Лунає "Осiння пiсня", i вiдчувається, як осiнь впливає на пiдсвiдомiсть людини i її минуле, немов вона хоче передати людинi свою лютiсть i хмурiсть:
Що ж? До краю треба плутать,
Вiтер лютий дме в кiстки,
Мов те листя мене крутить,
Та швиря на всi боки.
Франція шанобливо прозябала на мармурових форумах Леконт де Лиля і злегка задихалася в оранжерейному теплі його тропічних пейзажів. Великий Бодлер пройшов незрозумілим, налякавши прокурорів, що притягали його до суду за "аморальність" його віршів, і академіків, що називали його зважені на хімічних вагах образи "плоскими" і "несмачними".
На такому фоні поезії Верлена, абсолютно нові, не схожі ні на що і, звичайно, незрозумілі і знехтувані протягом багатьох літ. Його книги друкувалися тиражами в 500 екземплярів, та й ті не продавалися, у той час як віршики Поля Деруледа, ця піна без Афродіти, розходилися по сто тисяч екземплярів...
А коли молодь кінця вісімдесятих років раптом знайшла його, закохалася в нього, проголосила його "королем поетів" і своїм вождем і метром, він весь уже був у минулому, зломлений своєю життєвою катастрофою, спантеличеними клерикалами, отруєний "зеленооким дияволом", горілкою з полині.
І він усвідомлював, що "кінчено". Він запитав один раз в одного зі своїх молодих друзів і шанувальників, як йому подобаються останні його, Верлена, вірші. І вислухав жорстоку відповідь: "Метр, ви так багато написали для нашого задоволення; ви вправі писати тепер для свогоЗовнішня біографія Верлена не складна. Він син французького офіцера невисоких чинів, народився в Меці, у ранньому дитинстві кочував з батьком і матір'ю по різних гарнізонах; у 1851 р. батько вийшов у відставку (можливо, у зв'язку з узурпаторством Наполеона III), родина оселилася в Парижі, Верлен був відданий у пансіон і відвідував класи ліцею Бонапарта (перейменованого в ліцей Кондорсе, потім у ліцей Фонтана і знову Кондорсе). У 1862 р. середню освіту було закінчено, Верлен одержав звання бакалавра і записався на лекції в училище правознавства, але займався там лише два чи три семестри. Далі він надійшов на службу - спочатку в страхове товариство, потім в одну з паризьких мерій, а потім перейшов у міську управу, де працював до літа 1871 р. Батько його вмер наприкінці 1865 р., сильно підірвавши невдалими комерційними підприємствами майнове положення родини (мати Верлена мала значний стан, що доходив спочатку до 400 тисяч франків, близько 150 тисяч карбованців золотом, але до дня її смерті в 1886 р. у неї уже не залишалося нічого).
У 1869 р. Верлен познайомився з Матильдою Моте, нічим не чудовою буржуазкою, і восени 1870 р., у перші тижні франко-прусської війни, женився на ній. Сімейне життя незабаром ускладнилося. Явна невідповідність інтелектуального і культурного рівня не дало можливості чоловікові та дружині стати друзями. Крім того, Верлен уже тоді був звичним споживачем алкоголю, і це спричинило ряд сімейних конфліктів, що збільшувалися.
У дні Комуни Верлен не залишив, як багато інших чиновників, своєї посади в міській управі і, таким чином, став "комунаром". Утім, з багатьма діячами Комуни, у тому числі з майбутнім її грізним прокурором Раулем Ріго, він був знайомий ще в студентські роки, зустрічаючи на лекціях і в кабачках, а з деякими, як Ксавьє Рікар, дружив. По ліквідації Комуни Верлен, побоюючись репресій, залишив службу і Париж, але жив, причаївшись, у родині тестя.