Розвиток драматургії жанру кінця ХІХ століття. Історія українського театру

Напівлегендарна, напівісторична постать Марусі Чурай впродовж десятиліть привертала увагу поетів, драматургів, прозаїків. За переказами, вона була дочкою козацького сотника з Полтавщини і жила в часи Богдана Хмельницького. Батько її зажив слави відважного воїна, був спалений ворогами у Варшаві. Маруся виділялася вродою, розумом і талантом складати пісні, їй приписують авторство багатьох пісень, що стали народними, у яких відбилася особиста драма дівчини. Коли коханий Гриць посватав іншу, Маруся його отруїла,—за це засудили її на смерть. Але в останню хвилину козак Іскра, закоханий у нещасну дівчину, привіз універсал: іменем гетьмана Богдана Хмельницького Марусі даровано життя — «задля славної смерті її батька і задля гарних, складених нею пісень».

Дівчина з легенди стала героїнею історичної драми В. Самійленка «Чураївна», над якою він почав працювати в 1890 році. В 1896 році п'єсу було опубліковано в альманасі «Складка» під заголовком «Маруся Чураївна». Проте письменник продовжував роботу над текстом, прагнучи удосконалити його й побачити свій твір на сцені. 1899 року він подав до цензури новий варіант драми, значно вправніший з сценічного погляду. Але п'єсу так і не поставили в театрі, хоч за своєю поетичністю, глибоким драматизмом, широкоплановістю вона перевершує інші драматичні обробки цього сюжету і посідає почесне місце в історії української драматургії.

В. Самійленко по-новому обробляє легендарний сюжет, наснажує його додатковими мотивами, перипетіями. У кінці драми Маруся не отруює Гриця, їй тільки привидилося це у сні: «То був сон, що я його отруїла». Вона, переконавшись, що коханий зрадив, сама накладає на себе руки. Та принципово новим у творі Самійленка було те, що особиста драма героїні — це тільки канва, на якій широкими мазками змальовано історичні події XVII ст.: бої загонів Хмельницького із шляхтою, в'їзд гетьмана з козацькими полками у Київ, їх зустріч з народом перед брамою Лаври. У масових сценах передано настрій народу, що вітає героїв перемоги під Жовтими Водами. Тут діє багато персонажів: кияни, козаки, кобзарі, прочани. Старий кобзар, заспівавши думу на честь Богдана Хмельницького, говорить: «Не такого сьогодні старечого голосу треба. Чуєш, як народ шумить, як хвиля? Оті тисячі голосів краще, ніж я, вигукнуть славу козацьку».Слід зазначити, що масові сцени вдаються авторові краще, ніж психологічні характеристики окремих персонажів, їхні монологи іноді хибують на багатослів'я, мелодраматизм. Водночас головні дійові особи — Маруся, Кіндрат, хоробрий козак — приваблюють своїми високими людськими якостями, розумінням добра і зла, честі і гідності. Виражаючи народні погляди, Кіндрат говорить:

Такий наш лютий час-

Зневаги всі, знущання з нас усякі

Збираються на серці в нас потроху,

І як уже їх стане через край.

Тоді ми тільки повстаєм до помсти,

І кривди всі, що довго ми терпіли,

Нові й старі пригадуєм тоді,

І лютістю помщаємось за лютість.

Але ніхто не доведе про нас.

Що нам війна миліша від спокою.

О, ні, нехай би нам хоч кілька років

Спокійно жити довелось — і хутко

Перекували б ми свої шаблі