Перша світова війна у структурі творів епопейного типу

Перша світова війна посідає важливе місце у структурі тих творів, які за жанровими ознаками є або романами-епопеями, або тими, що за певними характеристиками тяжіють до них. Своєрідним еталоном роману-епопеї визнано “Войну и мир” Л.Толстого та “Тихий Дон” М.Шолохова: “Война и мир” и “Тихий Дон”, – пише В.Соболенко, – являются образцами и в том смысле, что воочию показывают, в какой степени современная эпопея может быть романом, но одновременно оставаться эпопеей, неся в себе черты, отличающие её от собственно романа.

<…> Самым весомым, а точнее сказать – очевидным аргументом в пользу такой постановки вопроса стало то, что и “Война и мир”, и “Тихий Дон” М.Шолохова – в известной степени “семейные” романы. “Мысль народная” и “мысль историческая” в них сопряжены органично с “мыслью семейной”. <…> Историческая и семейно-бытовая темы идут в эпопее рядом: одна подсвечивается другой именно потому, что эпос повествует о перестройке всей жизни – от её самых сокровенных, человеческих глубин до высоких сфер общественного бытия. ... Герой с необходимостью, органично определяет для себя ту дорогу, которая соответствует тенденциям исторического развития” [6, 8-58]. Проте характер такого поєднання у різних письменників не однаковий і залежить від метамети твору, яку закодовано вже в його заголовку – “Тихий Дон” М.Шолохова, “Волинь” У.Самчука, “Sława i chwała” Я.Івашкевича, “Преоб¬ражение России” С.Сергєєва-Ценського, “Красное колесо” О.Солженіцина тощо. Перша світова війна позначилася на долях і свідомості всіх, але ці позначки мали свою специфіку, коли йшлося про талан людини, родини, історичний шлях певних верств населення, нації, народу країни та народів світу. Все це віддзеркалилося у структурі твору і його художній системі.

У романі Я.Івашкевича “Sława i chwała” війна спочатку проникає у свідомість людини, викликаючи у неї кризовий психічний стан. Для Януша війна була неможливою, думка про неї стикалася з його гуманістичними і, певно, християнськими переконаннями – в усякому разі із заповіддю Христа “Не вбий!”: “Co? Wojna? – Janusz się zdziwił. – Jak to: wojna? Ludzie mają strzelać do ludzi i zabijać ich? To chуba się już w Europie nie zdarzу. Ludzie się odzwyczaili od wojny” [1, 39]*. Тут ідеться про загальнолюдські цінності, зокрема про найголовнішу з них – цінність життя однієї людини. Війна примушувала нехтувати нею, що призводило до глибоких трагедійних потрясінь душі в таких людей, як Григорій Мелехов (“Тихий Дон” М.Шолохова), або до руйнації особистості, як у чорного Агейки (“Вор” Л.Леонова).Відкидаючи заповідь “Не вбий!”, війна не лише замінює її на нову, з протилежним значенням: “Убий!”, – але ставить людину в безвихідь, доводить до афекту: “Распалённый безумием, творившимся кругом, занёс шашку. Австриец бежал вдоль решётки, Григорию не с руки было рубить, он, перевесив¬шись с седла, косо держа шашку, опустил её на висок австрийца. […] Григорий Мелехов после боя под городом Лешнювом тяжело перемалывал в себе нутряную боль. Он заметно исхудал, сдал в весе, часто в походах и на отдыхе, во сне и в дрёме чудился ему австриец, тот, которого срубил у решётки. […] Григорий с интересом наблюдал за изменениями, происходившими с товарищами по сотне. […] Перемены вершились на каждом лице, каждый по-своему вынашивал в себе и растил семена, посеянные войной” [7, кн. I, 254, 288]. У типових обставинах бою діяли різні за психічним складом люди, тому і “насіння війни” було неоднаковим. Якщо герой М.Шолохова, переживаючи душевну кризу, стає на шлях пошуків справедливості, то леоновський Агей, навіть усвідомлюючи своє падіння, все ж іде дорогою злочинності доти, доки не дійде до самознищення духовного й фізичного. Не випадково епізод з першим убитим під час бою входить у стркутуру творів, де розповідається про Першу світову війну, тому що цей момент був переломним у житті людини і людства. Про це прямо говориться у сповіді Агея під час бесіди з Фірсовим: “ – Вот ты погуще меня мозгой одарён, объясни: дозволено ли живую тварь убивать? И на войне и всяко! Я после того ястребёнка так это дело понял, что до мыши включительно можно, а выше – грех. […] А на войне вот и преклонился мой разум. И кто бы подумал: с махонького началось! Атака случилась […]. Я первым проволоку порезал, бегу этак, ору, а навстречу офицерик австрийский, сопляшка такой. Шашкой взмахнул на меня, да о штык мой напоролся и замер, и не рубит меня… […] Защурился я да… […] Генерал со штабу наехал… […] Нацепляет мне в строю военное отличие, поздравляет с геройством. А мне как бы жар приключился, и ухо повреждённое заныло. “Ваше, говорю, дорогое превосходительство, во что же мы упираемся в жизни… ведь всё это ржавь сущая: я человека убил”. […] Как выпалит он в меня полным зарядом во всю пасть: “Идиот, коли начальство даёт что, значит, за святое дело!” Отсидел я трое суток за своевольный разговорчик взаперти, и тем временем понравилось. Конечно, полностью-то ещё не всё оборжавело во мне, но смекаю: работа, в общем, лёгкая, а отличают. […] Я так гляжу, что не кровь пролитая в н а ш е м деле вредней всего, а п о н я т и е: нельзя никому открывать, как э т о легко и нестрашно. Потому что без бога да на свободке – ух чего можно в одночасье натворить. А уж кто нож или что другое там на человека поднял, то надо и его самого в яму зарыть… Но тут заминка у меня: кто же тогда распоследнего-то возмездию предаст? (Підкреслення наше. – Л.О.) [2, 149-151]. Як бачимо, Агей сам визначив усі етапи свого падіння: перший етап – порушення заповіді; другий – усвідомлення гріха і стихійний протест проти нагороди за злочин: “человека убил”; третій – утрата моральних перешкод.

Доля Агея значною мірою є метафорою, що віддзеркалила негативні зрушення в моральності людства в цілому, яке змирилось із знецінюванням життя не лише одиниці, а й десятків мільйонів. У результаті стали можливими знищення цілих народів, ГУЛаги, концтабори – фабрики смерті, масові розстріли, Катині, Бабині Яри, Хатині ...