Вільям Шекспір
Усі прозаїчні діалоги мають комічну тональність. Усюди, де Гамлет, граючи божевільного, розмовляє з Полонієм, Розенкранцем і Гільден-стерном, Офелією, королем, Озріком, він говорить прозою і глузує з них, його мова повна сарказмів, сатиричних зауважень. У цьому легко переконатися, звернувшись до відповідних місць тексту: друга сцена другого акту (172—439) містить глузування Гамлета над Полонієм, жартівливу бесіду з колишніми товаришами по університету, потім доброзичливий, але не позбавлений насмішкуватості прийом акторів (440—471), розпорядження Гамлета Полонію добре прийняти всю трупу (440—471); бесіда принца з Офелією повна сарказмів (III, 1, 103—157).
Глузуваннями повні відповіді принца, коли його допитують, де він сховав труп Полонія (IV, 2, 1—33; 3, 17—55). Гумор, сатира, іронія звучать у розмові гробарів з Гамлетом (V, 1, 1—240), пародійний і сатиричний характер має бесіда з Озріком (V, 2, 81—202). З прозаїчних діалогів тільки два вільні від такого тону: лист принца Гораціо (IV, 6, 6—31), його ж бесіда з другом перед двобоєм (V, 2, 203—235), але, повідомляючи короля про своє повернення, Гамлет не міг відмовити собі в іронії (IV, 7, 43—48).
Дослідники шекспірівського стилю відзначають у «Гамлеті» п'ять різних типів прози: 1) у формальних документах, тобто листах Гамлета, 2) у діалогах людей нижчого стану (гробарі), 3) у простій розмовній мові (Гамлет і актори, Гамлет і Гораціо), 4) у репліках, що свідчать про потьмарення розуму (кілька реплік Офелії і Гамлета), 5) особливе місце в прозі належить словам Гамлета про те, що небо, земля і люди вже більше не радують його (II. 2, 306—322). Тут проза Шекспіра досягає справді поетичної височини і краси.
Варіації прози сприяють нашому поняттю розмаїтості стилю мови діючих персонажів, але ще більше відчувається контраст між двома основними елементами мови трагедії — прозою і віршами. При цьому іноді перехід від віршів до прози сприяє ослабленню трагічної напруги чи попередження патетичних сцен, в інших випадках проза теж здобуває напружено драматичного звучання (розрив Гамлета з Офелією, III, 1, 102—157; зухвалі відповіді принца королю, IV, 3, 20—39).
Віршована мова переважає в «Гамлеті». Білий вірш Шекспіра досяг тут незвичайного різноманіття та гнучкості. У великих віршованих промовах звучить різна тональність: пристрасть, патетика, розважливість, іронія, епічний спокій — усього не перелічити. Особливо примітно, що, читаючи і слухаючи, ми починаємо сприймати віршовану мову як нормальну, вона здається розмовною, і ми забуваємо про умовність поетичної мови трагедії, настільки вона звучить природно.
«Гамлет» містить в собі антологію англійського театру епохи Відродження. Шекспір відбив у цій трагедії три стадії англійського театру епохи Ренесансу. Перша, сама рання стадія представлена наївною, прямолінійною трагедією «Убивство Гонзаго». У такому дусі писали і грали п'єси в 1560—1570-х роках зачинателі світського гуманістичного театру. Тут немає особливих хитросплетень сюжету, психологія персонажів ще дуже проста, достаток моральних сентенцій нагадує той жанр, з якого починалася гуманістична драма — мораліте.
Наступною стадією розвитку ренесансної драми була риторична трагедія і комедія. «Університетські розуми» Кристофер Марло, Роберт Грін, Томас Кід і інші відмовилися від старого «стрибучого» римованого вірша, замінивши його білим віршем. Вони наповнили промови персонажів різними прийомами риторики і додали звучанню вірша міць і силу. Цю стадію поетичної драми англійського Відродження демонструє монолог із трагедії «Дидона», що читає актор на прохання Гамлета.
Нарешті, сама трагедія втілює стильові принципи третього, вищого періоду англійської драми, відзначеного творчістю самого Шекспіра.
4.2. «Гамлет» − образ мислителя.
Гете в романі «Роки навчання Вільгельма Майстера» (1795—1796) охарактеризував Гамлета як людини, духу якого суперечить покладена на нього задача помсти, виникло уявлення про шекспірівського героя, що надовго закарбувалося у свідомості людей. Численні трактування трагедії зосередилися на особистості героя. Виникла легенда про Гамлета, що не збігалася з тим, який він у п'єсі. Письменники і мислителі вишукували в герої Шекспіра риси, близькі їм, користувалися Гамлетом для того, щоб виразити свій світогляд і умонастрій, властивий їхньому часу, а не епосі Відродження.Історія гамлетівської критики відображає розвиток духовного життя нового часу. У творах, присвячених «Гамлетові», ясно відображаються різні філософські, суспільні, естетичні вчення XIX— XX століть. Попри все те, що пропоновані трактування були часом дуже суб'єктивними, а іноді навіть довільними, їх поєднувало усвідомлення величезних глибин думки, схованих у трагедії. «Гамлет» живив духовне життя багатьох поколінь, що гостро відчували розлад між дійсністю й ідеалами, що шукали виходу з протиріч, що впадали у відчай, коли суспільна ситуація виявлялася безвихідною. Образ героя став втіленням високої людяності, прагнення до істини, ненависті до усьому, що спотворює життя. Так як своє споріднення з Гамлетом багато хто відчував в періоди кризи, то в його характері підкреслювали перевагу думки над дією, слабкість волі, надмірною схильністю до міркувань. Гамлет став символом людини хиткої, безвладної і пасивної.