Україна в поезії Володимира Сосюри

Солов'їні далі, далі солов'їні...

Знов весна розквітла на моїй Вкраїні!

В. Сосюра

Цими словами відкривається одна з двадцяти восьми книг, які Володимир Сосюра видав у післявоєнний час,— «Солов'їні далі». Поет гордий з того, що живе і працює разом із своїм народом. Творити для нього — найбільше щастя, і душа його відкрита для людей:

Я іду до гаю. Краю, ти мій краю,

Кращого за тебе я в житті не знаю!

Кращого не знаю, далі мої сині,

Як весну стрічати на моїй Вкраїні.

Усе своє творче життя Володимир Сосюра присвятив рідному народові, розвитку його культури, зокрема рідної мови, яку він при¬страсно любив, оберігав і збагачував. Любов до Батьківщини в по¬ета нерозривно поєднується з любов'ю до української мови. У вірші «Як не любити рідну мову» йдеться про те, що кожен з нас не має права її забувати, пам'ятаючи, що «мова — це душа народу, народ без мови — не народ».

Мова — «душа головна України» — має магічну силу. Вона — «сурми на сонці...», «вибухів огнених повна», «гостріша за кри¬цю багнета, мова «єднає сердець мільйони».

Свій щирий монолог на честь мови поет увінчує строфою:

Це — матері мова. Я звуки твої

Люблю, наче очі дитини...

О мово вкраїнська!.. Хто любить її,

Той любить мою Україну.

Володимир Сосюра віддано любить Україну, народ свій, якому впродовж його тернистого шляху випало зазнати стільки кривд і поневірянь.

Згадаймо Тараса Григоровича, який усе своє полум'яне жит¬тя поклав на олтар Вітчизни України, матері, неньки єдиної, найдорожчої. Про палку любов до неї він з далекої Орської фортеці посилав свій голос:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого бога,

За неї душу погублю.

Крізь віки з глухого царського каземату чуємо його напуття:

Свою Україну любіть,