Художня своєрідність образу селянина в малій прозі Леся Мартовича

Будучи сам юристом, Лесь Мартович чимало уваги приділяв показу буржуазного суду як засобу пригноблення селянства.

Судять селянина-бідняка, який вночі взяв в панському лісі хмизу, бо не мав на чому зварити обід. Суд, звичайно, боронить права пана. Підсудний відкидає свою провину: “Я нічого не крав. Я топливо брав. Мені належиться”.

На зауваження судді, що коли йому належиться, то він мусить позивати пана до суду, обвинувачений відповідає одним вигуком “ая”, даючи зрозуміти, що суд завжди стане на сторону пана. Звичайно, суд став на бік пана і селянина засудили на два тижні тюрми.

Автор показує, до якого економічного упадку дійшло трудове галицьке селянство, розкрив, до якої міри воно було залежне від польсько-шляхетського поміщицького господарства, яким важким ярмом для трудового народу був цісарсько-королівський суд, що обороняв інтереси панівних класів.

Офіційному законодавству, антинародному в своїй основі, автор протиставляє мужицьке право, ще до кінця не усвідомлене народними масами. Герої оповідань відчувають справедливість своєї мужицької правди, але через затурканість, неорганізованість відстоюють її пасивно.

Картини безправного, підневільного, напівтваринного життя муссікусів Мартович змальовує в оповіданні “Винайдений рукопис про руський край”. Від підводить читача до висновку про абсолютну ворожість цієї країни до народних мас.

І так оповідання за оповіданням, новела за новелою, постають перед нами картини страдницького життя безправного селянства Галичини.

Слабкий промисловий розвиток Галичини погіршував становище трудового селянства. Важкі економічні умови приводили до зубожіння, спродування землі, масової еміграції селянства. Це в свою чергу зумовлювало загострення класової боротьби.

Іван Франко писав про тогочасну Галичину: “Лихва руйнувала нарід. Лі цитації (спродування землі за борги) сипалися тисячами, банки розкидали свої наукові сіті, недороди йшли одні за одними, нужда збільшувалася страшенно”.

Лесь Мартович серед простого люду Галичини бачив свого героя чесним, скромним, гарячим патріотом свого народу. Симпатії до нього зберігав до кінця життя.

Потрібно було глибоке знання народного життя, психології селян, щоб створити такі талановиті твори.

Та й доля письменницька самого автора була трагічною. Вийшовши з-під селянської стріхи, з гущі народних мас, пішов у широкий світ шукати правди, виборювати кращу долю для принижених і пригноблених. Невтомно працюючи на шматок хліба, витрачаючи свій час і творчу енергію на службу в адвокатських канцеляріях, тинявся по галицьких містечках в пошуках кращого заробітку.

Та не змарнував свого таланту, не розчарувався в обраному шляху.

Мабуть, недаремно епіграфом до одного із своїх оповідань Мартович поставив такі знаменні слова: “Не для слави, а для людей”. Вони були його життєвим і поетичним кредо.

Та шлях цей був вкритий тернами.

ЛІТЕРАТУРА:

1.Бандурак Володимир. Лесь Мартович зблизька. Видавництво “Карпати”. Ужгород, 1971 рік.

2.Бандурак Володимир. Оповідання про Леся Мартовича. Ужгород. Видавництво “Карпати”, 1977 рік.

3.Білецький Ф.М. Лесь Мартович. Київ, 1961 рік.