Художня своєрідність образу селянина в малій прозі Леся Мартовича
Тему вічних бід селян та їх залежність від землі розкривали у своїх творах багато письменників. Цієї теми торкнувся і Лесь Мартович у своїх творах. На мою думку, найкращим серед них є оповідання “Ось поси моє”.
Працюючи на посаді писаря та помічника адвоката в провінціальних містечках Галичини, автор мав можливість спостерігати суперечки селян за землю, майно, які часто кінчалися бійками, викликами судові процеси. Не раз подібні історії він чув з уст селян, справи яких сам розбирав, а також подібне міг бачити і в рідному селі.
Перед нами постають типові галицькі бідняки: Семен Заколесник і Юрко Онуфрієв. Представником найбільш відсталої і затурканої частини галицьких селян є Семен Заколесник. Животіючи в неуцтві та в темряві, віну був далекий від політичного життя країни. Дбав лише про власний клаптик землі і не цікавився долею своїх односельчан, таких же бідних, як і сам. “Кождий кусник - то золото, кождий ступінь землі. Хто свого не шанує, не варт той, що його свята земля носить”. Заздрісному селянинові здалося, що його сусід Юрко відорав скибу від його власного грунту. “Свята землиця. Якби могла, геть утекла би з-поза межі, з Юркового боку, стиснулася б, здулася вгору, а потім вернулася б назад під Семена. Але вона немічна. Хоть годує нас, хрещених, а вже їй так Господь милосердний дав, що муч її, пори її, а вона й не здригнеться”.
Його мучить, що те, що було Семенове з діда-прадіда, загарбував Юрко. І він вирішує відомстити кумові: “Виорати. Сокиру за черес, плуг загнати та й - поки його, відсікати. А якби Юрко ще перечив, сокирою в чоло! Зась, вороже! Я своє відбираю”. Проте сумніви не дають спокою Семенові. Скільки ж відібрати, бо ж і сам не раз відорював собі по скибі. Тепер боявся ошукати себе. Для цього шукає права. Він подає на Юрка скаргу в суд. Та суд лише розорив затурканого Семена, бо гроші з дому виніс, а вони “злетіли, як птахи, посиділи, як вогню вхопити, та й щезли, як дим”.
Зрештою, відвідавши віче, до Семена приходить прозріння. Він переконується у необхідності селянської об’єднаності, взаємодопомоги, “Ми не маємо казати один одному: ось поси моє, але маємо всі взятися за руки красно та й сказати: ось поси наше!”
Юрка Онуфрієва змальовано як представника свідомішої частини селянства. М’якої волі, він відмовляється боротися за своє, навіть тоді, коли цього вимагають обставини. Тай чи був злодієм – показала комісія. Проте Юрко проводить освітню роботу на селі як активний учасник читалень, що були свого часу своєрідними осередками освіти і культури в селах тогочасної Галичини.Юрка ненавиділи за те, що – читальник. Яка їм з того кривда, вони не могли сказати, але почували в собі, що Юрко чимось та їм пакість коїть... , “що був оснувателем читальні”, “що скликав людей і коло канцелярії пантрував їх, як череди овець, аби не розбіглися”, “що Юрко лише ждав, аби в справах читальні його де післали. Відносив листи на пошту і з пошти відносив газети до читальні. Взагалі, ненавиділи Юрка за те, що його читальники любили”.
На прикладі героїв оповідання, автор висловлює думку про необхідність об’єднання і активної боротьби селянства за свої права.
Трагізм становища безземельного селянства, його безправ’я автор змальовує в оповіданні “Лумера”.
Іван Притика та його жінка Аниця цілий день жали на попівській ниві за сніп, вкрай виснажилися роботою. Іван з голоду “лиш зуби вишкірив”. Наївся дома борщу, та й занедужав, не встає з печі. Бідкається Аниця: “От, умре... бідний мій світку! Недоїдає... це від лихого харчу...” А піп переказує, щоб вони обоє йшли дожинати пшеницю, врешті сам приходить до хати Івана сваритися: “Чому ви не йдете на роботу? Пияки, злодії! Я вас у кримінал віддам!” Ледве допросилася Аниця не коїти їй лиха, а ще й ублагала дати стару кобилу, щоб відвезти Івана на лікарський огляд до міста. Піп дав бідній жінці таку кобилу, яка мало не здохла по дорозі, а лікар замість ліків, на які так надіялася Аниця, виписав лише рецепт. Не маючи на ліки грошей, вона заїхала питати поради у знахарки. Щоб вийти із постійних нестатків, Аниця вирішила йти у найми, а піп, обурений тим, що втратив дешеві робочі руки, підняв ґвалт: “Тут небезпечно, хтось проти усього святого бунтує нарід, а він без того дикий!”
Автор протиставляє попівську брехню й мужицьку правду. Побачивши, що Іван, віддаючи борг, намагається визволитися з-під економічної залежності, піп гнівно обурюється.
Він обзиває мужиків брудними словами, які нібито живуть крутійством. Та селянин говорить правду у вічі: “Не крутнею мужик живе”, а лумерами, тобто своєю виснажливою працею, з якої йому тяжко й вижити, бо зароблене в поті лиця йде на податки. Автор розкриває всю злиденність існування селянина-трудівника, його економічну залежність від ситих і багатих. За такими “лумерами” жили Іван та Аниця, що жали за сніп на чужому полі, терпіли голод та холод. Подібним до їхнього було і життя багатьох інших селян, які в житті не знали просвітку, немов живими вкопували себе в землю.