Творчість О.Д.Іваненко

Першу свою казку Оксана Дмитрівна Іваненко написала у шість років. Казка була вміщена в домашньому рукопис¬ному журналі «Гриб», який дівчинка сама й «редагувала». Пізніше її дитячі повісті з'являлися в рукописному журналі, який виходив у гімназії.

В родині Іваненків панував культ художнього слова. Мала Оксана страшенно любила слухати і переповідати казки, була активним учасником літературних ігор, аматорських вистав. Вдома часто читали вголос твори М. Гоголя, О. Грибоєдова, Т. Шевченка, Г. X. Андерсена, обговорювали новини літературного життя, переглядали журнали. Батько Оксани працював редактором газети, мати — вчителькою.

Майже все прочитане одразу перетворювалося на гру. А ігри були велелюдні, бо дітей у домі завжди було багато. Своїх двоє — Оксана і старший на два роки брат Дмитро, двоюрідні брати і сестри, які постійно жили у Іваненків, та ще діти, якими опікувалася мати — вчителька притул¬ку для сиріт. Будинок, двір, сад — скрізь дитячий галас. І батько, який втратив надію на спокій, просив лише не заважати, коли він працює.

Влітку дітей вабила річка Ворскла, таємничий монастир на горі, тінистий сад, а взимку малеча влаштовувала дитячі «університети». Брат Дмитро виступав у них «професором». Малеча читала, писала твори. А Оксана, коли підросла, палко мріяла бути вчителькою. Отак і розвивався у дівчинки потяг до літератури й педагогіки. Отак і несе Оксана Дмитрівна крізь усе своє життя ці два начала: одне — творити, писати, друге — засобами ху¬дожнього слова навчати, впливати на формування духов¬ного світу дитини.

Народилася Оксана Дмитрівна 13 квітня 1906 року в Полтаві — провінційному на той час, але багатому на літературно-мистецькі традиції місті. Тут жив і працював засновник нової української літератури І. П. Котлярев¬ський, будиночок якого приваблював численних відвіду¬вачів. Недалеко від Іваненків мешкав популярний в Росії письменник В. Г. Короленко — автор «Сліпого музи¬канта», герої якого ніби вийшли з таємничого монастиря, що на горі... Хвилювала дівчинку й романтична історія рідного міста. Тут відбулась знаменита Полтавська битва, яку Оксана не раз собі уявляла, стоячи на Швед¬ській могилі.

Художньої літератури для дітей бракувало. І Оксана пише для своїх малих вихованців казки, вірші, оповідан¬ня, п'єси. Керівництво дитячими будинками помітило нахил молодої виховательки до писання і часто до свят замовляло їй написати щось для дітей. А завідувачка дитбудинку, де працювала Оксана, просто замикала її в кабінеті і не випускала доти, доки молода вихователька не закінчувала роботи над сценарієм для художньої само¬діяльності. Оксана Дмитрівна Іваненко вважає, що саме поєднання педагогіки і захоплення літературою зробило її письменницею.

Бажання поглиблювати знання привели її у 1923 році до Харкова. Вона продовжує навчатися на факультеті соцвиховання Харківського інституту народної освіти, відвідує літературні вечори, знайомиться з Н. Забілою, П. Усенком, О. Копиленком, І. Сенченком. В рішеннях партії і уряду ставиться питання про створення дитячої періодики, дитячої літератури. В пресі часто на цю тему виступає Максим Горький.

Оксана Іваненко їде працю¬вати в колонію для неповнолітніх імені Максима Горького під Полтаву, керує якою добрий знайомий матері Ані Семенович Макаренко.

У колонії Оксана Іваненко змогла застосувати і набуті знання з педагогіки, і досвід попередньої роботи в дитбудинку.

Тут остаточно утвердилася її громадянська позиція, тут остаточно визначилася її життєва мета — працювати для дітей. Вона закінчує аспірантуру Науково-дослідного інституту педагогіки, захищає дисертацію на тему: “Дитяча літературна творчість”. Енергійну, ініціативну молоду вчительку виділив А. С. Макаренко. Пізніше він вивів Оксану Іваненко в образі Оксани Варської в «Педагогічній поемі». Колонія відіграла в житті Оксани Дмитрівни надзвичайну роль.

У 1933 році Оксана Іваненко друкує першу казку «Сан¬далики, повна скорість!» — твір, наскрізь пронизаний проблемами сучасності. Завдяки чарівній здатності санда¬ликів швидко літати, дівчинка опиняється у холодному північному краї, потім — у жаркій пустелі. Дорогою вона знайомиться з людьми, що живуть тут, і природою, яка їх оточує. Потім потрапляє за кордон, зустрічає там юрби робітників, бачить гасла «Мир і щастя» і впевнюється, що й тут прості люди прагнуть миру — так само, як і в її країні. Дівчинка стає учасницею подій, що розгорта¬ються навколо літального апарата, бо разом зі своїми друзями стривожена тим, що «лихі люди можуть його використати не на добро, а на страшні справи».