Життя і творчість Дмитра Павличка (Народився 28 вересня 1929)
Йому призначено і далі йти,
Через усі весілля наші й тризни,
Через любові нашої мости...
...В майбутнє сонце нашої Вітчизни.
Павличкова ліра тяжіє до складних загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними тезами як філософ, а осмислює й розповідає про них — у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті «Погляд у криницю» поет надає світлу всеохоплюючого, вселенського значення:
Я розумію світло.
Це — душа,
Любові й космосу глибини.
Жертва.
Блиск розуму.
Благословення миру.
Палання рук.
Веселощі трави.
Тобто — все суще на Землі, в Космосі, в людській душі, і його сприймає поет як споконвічну даність — і вже тим — життєдайну силу. Темнота ж чужа йому. Це, можливо, самотності печаль, дух калини, заздрощі, злоба... Вони — чужі поетові. Та вони мусять існувати — як антитеза, як контраст, бо ж «Без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити». І так вони йдуть у парі — світло й пітьма, радість і горе, червоне й чорне. І тільки тьма смерті, так можна розуміти душу поета, дозволяє побачити й оцінити справжню вартість речей і справ.
Міцною внутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивами пов'язані сонети «Коли умер кривавий Торквемада...», «Погляд у криницю», «Крила», «Нетерпеливість», «Міст» та ще цілий ряд інших творів високого філософського та громадянського звучання. У них здебільшого через більш або менш прозорі алегоричні шати ясно проступають реалії часів тоталітаризму, який, звісно ж, не зник після смерті Сталіна, а виявляв себе в різних іпостасях — то недовгої відлиги, то стагнації, то жорстоких репресій, то облудної перебудови.
Потрясаюче сильно звучить сонет «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, і людських геніїв, гнаних, зневажених, ображених недовірою, зрештою, розіп'ятих — пригадаймо долю Овідія, Джордано Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса... Мученицька смерть — це, звичайно, страшно. Гинути відторгнутим від душі й серця народного, не зрозумілим і чужим йому — для кого віддав усе життя... Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту, а то ще й галуззя підкидає. Страшно не за себе — страшно за такий народ.
Та ще страшніше, пише Павличко,
як знімають ката
з охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стають навкруг мерця