Життя і творчість Дмитра Павличка (Народився 28 вересня 1929)
Наді мною ночами відплакала мати,
Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.
(«У дитячому серці жила Україна»)
У перших збірках Павличка — «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960) та ін. трапляються речі, оцінювані неоднозначне. Проте треба сказати на честь поета, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післясталінського періоду. Воно-то так, і XX з'їзд компартії відбувся, й культ особи Сталіна осуджено, й репресованих реабілітують — Але все це якось непевно, хто знає — чи не повернеться все на круги своя? Адже ж кати — Каганович, Молотов, інші сталінські приспішники на волі, на колишні крісла поглядають... Чи не краще перемовчати, пересидіти нишком? Так думало багато, й багато письменників у тому числі.
І саме тоді — 1958 року — виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» На перший погляд, у ній все було гаразд. Червона обкладинка, відкривалася книжка циклом «Ленін іде», були вірші проти націоналістів...
Та не добачили компартійні цензори найголовнішого: різкого осуду тоталітаризму, який, певна річ, не помер разом із Сталіним.
Не спостерегла й гарячої залюбленості в рідну мову, гнівний осуд перекинчиків, які забули, зрадили її «заради лакомства нещасного». Й отого українського національного духу, яким перейнятий характер ліричного героя поезій Павличка. Та всього цього не добачили, доки книжка була надрукована. А тоді спостерегли, вдарили на сполох — і майже весь тираж пішов під ніж, був знищений, уціліло лише кільканадцять примірників.
У збірці «Правда кличе!», як, до речі, й багатьох інших книгах Павличка, є чимало віршів, написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що були викликані вереснем тридцять дев'ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже він про криваві проскрипції, депортації, табори... І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно промовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтворює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні. В образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змальовує «великий, могучий Союз».Коли помер Сталін, проводилися жалобні мітинги, зібрання, а недремне кагебістське око спостерегло: «чи не майне де усміх на лиці». А люди й справді глибоко приховували свою радість, привчені боятись доносів, перелякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу. Точнісінько, як у Павличковому вірші:
Ченці (читай: кагебісти та іже з ними)
Самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема,
А люди, слухаючи їх, ридали,
Не усміхались навіть крадькома;
Напевне, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!
Надто вже прозорою була алегорія, щоб дійшлі компартійні прислужники її не розкусили. Та ще якби ж то сам Торквемада! А то й ряд крамольних віршів про мову, віршів, які відверто суперечили офіційній політиці щодо мови сколонізованого народу.
«Ти зрікся мови рідної», «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних» Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийшло вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока, або — як око в лобі. Павличко ж знаходить цікавий і несподіваний поворот, щоб ще вище піднести цінність мови. У сонеті «Якби я втратив очі, Україно», він пише, що, осліпнувши, міг би жити: