Естетична функція кольору в романах Павла Загребельного

Семантику кольору можна розглядати на чотирьох рівнях: міфічному, символічному, знаковому, образному. Не вдаючись до характеристики кожного з них, зауважимо, що ми будемо говорити про колір як про символ. Естетична функція символу у Павла Загребельного має свої особливості. В основі естетичного ідеалу цього терміна лежить загальнонародна оцінка того чи іншого життєвого факту і відповідно до цього застосовується розуміння поняття “краса”. Естетичне уявлення у символі романіст втілює переважно двома шляхами:

1) прямим атрибутуванням ідеальних якостей персонажа і всього, що його оточує;

2) непрямим втіленням естетичних ідеалів. Це відбувається за допомогою основних художніх засобів: образів-символів, символічних ситуацій і паралелей.

Перший спосіб характеризується тим, що образ-символ повністю заміщує суб’єкт об’єктом зіставлення на основі схожості. Правда, іноді Павло Загребельний використовує порівняння, яке виділяє характерну особливість об’єкта і визначає його внутрішній чи зовнішній бік.

Другий шлях допомагає символічним паралелям та ситуаціям естетично охарактеризувати життєве середовище, психічний стан персонажа, сімейні та особисті взаємини. Так, символіка нещастя найчастіше передається через картину природи, а символіка радості співвідноситься з певним кольором. Естетичний ідеал, що виражається через символіку, тісно пов’язаний зі специфікою розуміння героєм прекрасного в житті та в природі, з установкою на моральні переконання.

Найкраще естетичні функції символів розкриваються при застосуванні таких художніх принципів, як уособлення, замкнутість, пластичність. Перший, уособлення, передається через категорії “загальне” й “конкретне”. Якщо символіка узагальнює те чи інше життєве явище, то виражальні засоби конкретизують його і надають більшої емоційності та поетичності. Загалом, послідовні дії у Павла Загребельного вдало передають зміни психічного стану героя, а емоційна виразність наступає лише тоді, коли зустрічаються синтаксичний і психологічний паралелізм, анафора чи повторення.

Другий принцип, принцип замкнутості, наявний і проявляється у творах романіста за умови повноти вражень. Саме повнота вражень і виступає необхідною умовою остаточного закінчення дії. Проте характер побудови твору, відповідність художнього образу і життєвої ситуації теж відіграють не останню роль. Крім того, принцип замкнутості проявляється і в емоційній завершеності окремих смислових уривків. Так, не раз буває ситуація, коли дія не завершена, але емоційно вичерпана. Тут варто принагідно згадати синтаксичний паралелізм і повтор, які створюють емоційну напругу в тексті. І хоча початкова ситуація змінилася в результаті розвитку дії, але це ще не свідчить про її закінчення. Відбувається так зване нанизування епізодів, яке має за основу емоційно-логічні зв’язки. Як наслідок, кінцева ситуація викликає рух і появу нових ситуацій, що, врешті-решт, приводять до композиційної викінченості твору. Принцип замкнутості проявляється і в композиційній завершеності твору. Зокрема, І.Р.Гальперін твердив, що текст закінчений лише тоді, коли поставлене автором питання реалізоване або виявляє себе як питання, що не назріло для свого розв’язання.

Як правило, композиційній завершеності творів П.Загребельного передує обрамлення або ступеневе звуження образу-символу. Тоді в тексті відбувається процес накопичення однакових частин за схожими символічними ситуаціями, що надалі викликає емоційний спад розповіді.

Принцип пластичності полягає в доборі таких художніх засобів, завдяки яким естетичні уявлення та ідеали українців отримують життєву схожість. Причому така подібність здебільшого пов’язується із шка¬лою ціннісних критеріїв. Зіставляючи переживання і картини дійсності, автор прагне передати відтінки почуттів. Щоправда, найбільшої емоційної виразності П.Загребельний досягає, вживаючи підсилювальну частку як.

Естетичний принцип пластичності може розкриватися в протиставленні двох образів або двох дій. Так, у романних текстах наявні опозиції Сивоока і Ярослава (“Диво”), Карналя і Кучмієнка (“Розгін”), Воєводи і Німого (“Первоміст”), Роксолани і Сулеймана (“Роксолана”). Тільки таке зіставлення образів і дій у автора підсилює емоційну направленість закладеної ідеї. Адже протилежні риси персонажів загострюють конфлікт, увиразнюють його.

Пластичність виявляється і в розкритті переживань героя за допомогою символічної обстановки або символічної картини. У цьому випадку паралелізм реалізований у формі зіставлення проявів людського життя з життям природи. Теоретик літератури XIX ст. О.Веселовський генеалогію даного типу виводив з теорії так званого образно-психологічного паралелізму, коли картина природи віддзеркалювала людське життя.