Система образів у романі Р.Самбука “Тайна вечеря”
У літературному процесі останньої третини ХХ ст. одне з центральних місць посідає так звана таборова проза. Основною проблемою творів цього літературного напрямку є проблема людини. В українській літературі вона представлена у романах І.Багряного, Т.Осьмачки, в російській – у творах В.Шаламова, О.Солженіцина, О.Волкова, А.Жигуліна, Ю.Домбровського.
У 90-х рр. з’являється друком роман Р.Самбука “Тайна вечеря”. З виходом цього роману таборова тема і проблема людини, піднята у ній, отримують нове вирішення.
Мета цієї роботи – показати внесок Р.Самбука у розвиток гуманістичної проблеми у таборовій темі.
На відміну від письменників таборової прози Р.Самбук не прагне відтворити картини фізичного катування, зламу людини під час слідства в органах НКВС чи таборах, або навпаки, її самостояння. Письменник показує, як спотворюється комуністична ідея у дійсності, у душах людей. Вирішення цього питання досягається засобами психоаналізу.
Основний конфлікт “людина-система”, що розв’язувався у більшості письменників таборової прози в умовах замкненого простору тюрми-табору, в Самбука вирішується у звичайному “мирному” житті міста Києва. Цей аспект докорінно відрізняє тематику “Тайної вечері” від документально-художньої таборової прози. Хронотоп роману Самбука розкриває сутність українського життя періоду 30-х рр. ХХ ст., його прикмети як зовнішнього (стосунки між людьми, їх поведінка, певні життєві норми), так і внутрішнього характеру (проблема вибору людини, страх, підозри тощо).
Сюжет “Тайної вечері” розгортається у трьох площинах. Автором вивчається реакція на суспільні події представників різних поколінь та соціальних прошарків: старих революційних кадрів (Сидора Онищенка, Затонського); міщанського прошарку (Євгена Прокоповича Черняка, Дорфмана) та “нового”, молодого покоління (Антона Онищенка, Івана Сокирка, Ольги, Розалії). Подібна структура сюжету дозволяє Самбуку більш широко подати панораму людських типів.
Таким чином, побудова роману “Тайна вечеря” тісно пов’язана із системою образів, яку можна поділити на три групи:
-герої, які породжені новим життям, системою;
-герої, яких було зламано системою;
-герої-пристосуванці.
У цій системі образів основне місце займає типологічна фігура ката середньої величини Івана Макаровича Сокирка. Він, у минулому сільський комсомолець, вдало використавши комуністичні гасла, зручно зливається з оточуючим середовищем, робить собі кар’єру у слідчих органах. Така його політика життя була чітко продуманою: “Адже товариш Сталін сказав, - міркує Іван Маркович,– кадри вирішують усе... Геніальна думка, а він, Іван Сокирко, наче створений для пристосування” [1, 21]. Інтереси та мета Сокирка були доволі прагматичними: він воліє відчути себе хазяїном життя і заради цього здатен переступити через близьких та знайомих, які недавно допомагали йому. Щоб розкрити внутрішній світ свого персонажа, створити його психологічний портрет, автор широко використовує внутрішні монологи. Так, Сокирко постійно розмірковує над ідеями соціалістичного життя і вишукує слабкі місця, якими можна скористатись: “... слова, що людина в країні найцінніший капітал,– думає Сокирко,– і що кадри вирішують все,– пусте, демагогія. Плювати і на окрему людину, і на їх скупчення, плювати на мільйони, головне – ідея, не все одно, скільки і хто загине заради перемоги, адже переможців не судять. І він повинен бути серед переможців, бо йому начхати на все...” [1, 106]. За допомогою таких монологів пояснюється мотивація вчинків героя і розкривається його сутність: він не спроможний чинити добро, все, що стикається з ним, спотворюється, бо спотворені в його душі усі людські цінності. Перед читачем постає духовно збідніла, пуста людина.
Сокирко – пройдисвіт. З одного боку, він хоче бути переможцем, тим, хто судить; з іншого – він боїться, аби хтось не засудив його. Тому він за добро платить злом, коїть злочин, діє підступно, зраджує в той момент, коли його правдиве і чесне ставлення могло б врятувати людську долю (фрагмент засудження Сокирком колишнього доброго знайомого Антона, батько якого став “ворогом” народу).
Багато уваги у романі Самбука приділяється любові. Сокирко не здатний на справжні почуття. “Кохання” з молодою привабливою Розалією є нічим іншим як меркантильним розрахунком: батько Розалії фінансує Сокирка; Ольгу, наречену Антона, він примушує до фізичної близькості, і таким чином мститься за свою неспроможність відчути радість любові і задовільняє свої заздрісні амбіції. Герой насправді є покараним, він інстинктивно відчуває, що не є переможцем, і це відчуття пригнічуватиме його усе життя.Сокирко позбавлений і синівської любові. Його ставлення до батька нещире і лицемірне. Зневажаючи батька, він у той же час, коли треба, не забариться згадати своє селянське походження: “Іван з чистою совістю пише в анкетах: із селян-бідняків, а в автобіографії обов’язково наголошує: його батько, Макар Сокирко,– один з організаторів колгоспного руху на Фастівщині, брав участь у розгромі та знищенні куркульських банд” [1, 21]. У своєму новому міському житті Сокирко ладен назвати батьком будь-якого вищого за рангом службовця, аніж свого власного (про це свідчить епізод, де Іван, прийшовши в гості до свого начальника Сидора Онищенка, мріє бути його сином, уявляє, як би добре було йому у цій квартирі. Але і цього уявного батька, коли з ним трапилося нещастя, Сокирко зраджує) .