Остап Вишня

1919 р. Павло Губенко почав друкуватися під псевдонімом

П. Грунський в есерівських газетах «Народна воля» і «Трудова громада». Його фейлетони відразу стали популярними, тому що сміхом витісняли розпач. Пройшовши усі фронти, на початку 1920 р. письменник-початківець повернувся до Києва, де зовсім недовго працював «редактором мови» у видавництві «Книгоспілка». У жовтні за «зв'язок з есерами» його заарештували чекісти. І лише через півроку В. Блакитному вдалося вирвати Павла з чекістських підвалів і влаштувати перекладачем у редакцію газе­ти «Вісті ВУЦВК».

«Перекладав я, перекладав, а потім і думаю собі: "Чому я перекладаю, коли можу фейлетони писати! А потім — пись­менником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — у мене особливої немає, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — буду роби­ти?" Зробився я Остапом Вишнею і почав писати. 1 пишу собі...».

1922 р. став роком могутнього і стрімкого злету Вишні в ук­раїнській гумористиці. До кінця двадцятих він був уже автором 23 книг фейлетонів, гуморесок, нарисів, що за чотири роки пе­ревидавалися 42 рази, а збірник антирелігійних фейлетонів «Спра­ви небесні» витримав аж шість перевидань. 1928 р. вийшло пер­ше 4-томне видання «Усмішок», яке складається з «усмішок» і «реп'яшків», — як автор називав свої коротенькі смішні розпо­віді. Гумористична мова Вишні — по-народному соковита, ко­лоритна, жива, дотепна, багата на свою простоту, тому що бли­зька до звичної сільської і міської говірки. Але в той же час у ній збережені й канони класичної літератури: комізм і гра слів, жа­рти, афоризми, приповідки, натяки, каламбури. Щоб читати ідо кінця розуміти його твори, люди вивчали українську мову.Мудрий і добродушний скептицизм Вишні породив його непорушне взаєморозуміння з мільйонами читачів. Він умів підкреслити анекдотичні контрасти, якими кишіла країна того часу. Майстер пародії і шаржу із задоволенням маскувався під «простачка», від нього віяло тим казковим дурником, перед яким пасують і мудреці, і королі. У своїй пам'ятці «Про що я, нещасливий, змушений думати і писати» Вишня перелічував своїх «друзів»: бюрократів, підлабузників, спекулянтів, відвер­тих мерзотників, браконьєрів, хамів, аліментників, інтриганів

та «інших сучих синів і пройдисвітів». У творах він атакував слабкості своїх земляків, був нещадний і міг убити сміхом. І часто слідом за своїм улюбленим письменником М. Гоголем, якого перекладав із особливим натхненням, повторював: «Во­рога потрібно бити. Глузування боїться навіть той, хто вже нічого не боїться на світі». Вишня вважав, що має повне право жартувати над «чухраїнцями», тому що любить їх, а «любити, між іншим, це дуже важка робота».

Близький друг письменника М. Хвильовий писав: «"Усміш­ки" Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони аромат­ні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні й водночас глибоко трагічні».

З ким би не зустрічався Павло Михайлович, де б не бував — він скрізь знаходив матеріал для своїх гуморесок. Так з'явились «Усмішки» сільські, київські, кримські, мисливські, театральні. А на початку 1920-х рр. його холостяцький будинок опромінила справжня усмішка — Варвара Олексіївна Маслюченко. Завзятий мисливець, рибалка і театрал уперше побачив майбутню дружи­ну в ролі Жанни д'Арк у п'єсі Б. Шоу «Свята Анна» і згодом зізнався їй: «Як побачив тебе, так мені жаба цицьки й дала». Він був щасливим чоловіком, турботливим батьком названої дочки Марійки — і гуморив ще яскравіше.

Крім того, О. Вишня провадив і велику громадську роботу:

брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», разом із В. Блакитним організував і редагував журнал «Черво­ний перець», уходив до оргкомітету Спілки радянських пись­менників України і Всесоюзного оргкомітету. З усіх боків зі сво­їм лихом до нього йшли прості люди, він нікому не відмовляв — допомагав особистими турботами, а докучливими фейлетонами тиснув на представників влади. Голова ВУЦВК Г. Петровський навіть ревниво цікавився в письменника: «Хто, власне, є всеук­раїнським старостою — Петровський чи Остап Вишня?»

Але не все було так весело. Разом із «куркулями» Сталін ого­лосив війну й українській інтелігенції. І в цьому вже Павло Ми­хайлович не побачив нічого смішного, тому й припинив писати. І сам Вишня потрапив під твердий пресинг «друзів-письменни­ків» Полторацького і Доброярського. Вони обвинувачували його в націоналізмі й «у пестуванні куркульської мови на противагу мові українського колгоспника і пролетаря», говорили, що він — «постать реакційна, гальмо на потязі культурної революції,... контрреволюціонер,... нездара, шпигун, для якого література — це маскування основного заняття — шпигунства і шкідництва», і з упевненістю заявляли, що «недалеке майбутнє принесе за­буття Вишні і "вишнярству"».