СЕСТРИ МАРІЯ ТА ІРИНА ЛЕПКАЛЮКИ

Рід Лепкалюків славився на підгір'ї здавна. Ще в ХІХ столітті старокосівський газда Костин Лепкалюк був відомий на всі гори не лише як умілий господар, а й як громадсько-політичний діяч. Маючи багато власних грунтів і навіть полонину, був розумним, чесним і справедливим. Тож недарма його обрали послом (по-теперішньому депутатом) до парламенту у Відні, де стійко захищав інтереси горян. Коли їхав туди, то завжди одягав свій святочний гуцульський одяг. Не позичав і відваги. Коли якось у віденській ресторації якісь австрійські батяри хотіли покепкувати з нього, то повикидав їх через двері і вікна, поламав на них стільці. Знався й з опришками, які навідувалися на полонину.

Від сина Юрія у нього народилися три онуки. Михайло (1887) закінчив Коломийську гімназію (1906), правничий факультет Віденського університету. Працював у Коломиї, Вижниці. З початком світової війни - в австрійському війську, звідки перейшов до легіону Січових Стрільців (поручник), а потім - в УГА. На Наддніпрянщині був слідчим охорони Симона Петлюри (1920). Після війни - повітовий суддя в Галичі, де і помер (1936). Похований у Старому Косові. Один з найвпливовіших тогочасних галицьких часописів львівський "Новий Час" у некролозі відзначив, що Михайло Лепкалюк "був людиною сильного характеру, добрим громадянином і суддею, що серед несприятливих обставин не сплямив ніколи національної чести".

Наймолодший з трьох братів Дмитро загинув у 1944 році, дочка Марія була засуджена до 10 років ув'язнення, а дружину вивезли в Сибір.

Середущий Микола був жонатий з Параскою Девдюк. Її батько, Девдюк Василь, син Григорія, відомий на Гуцульщині різьбяр, зорганізував у себе вдома різьбярську школу, був одним з засновників Вижницького та Косівського художніх училищ, у яких викладав різьбярство. Був нагороджений золотими медалями. Брат Параски Микола Девдюк, теж знаний різьбяр. У 1939 році був засуджений на довгі роки ув'язнення. Повернувся з Казахстану аж у 1958 році.

Ось в якій родині виховувалися три доньки Миколи і Параски Лепкалюків. Мало не в кожній хаті на Косівщині виростала і виховувалась національно свідома дівчина, яка пронесла ідею боротьби за волю через усе своє життя. Виховувала тих, що були поруч, і вже разом ішли до великої мети, оголошуючи на цілий світ, що є на планеті Україна і настане той час, коли вона буде визнана Державою. І кожна знала, що доведеться, можливо, віддати молоде життя, готувала до цього себе і своїх рідних. У більшості випадків саме так і було.

Найстарша Марія (1920) після Станиславівської гімназії вступила до Львівського медичного інституту. Приятелювала з землячкою, героїнею проти польського опору Дариною Гнатківською - Лебідь, яка була родом зі Смодного. Коли її вперше арештували польські жандарми, то переховувалася в будинку Лепкалюків. Медичний інститут Марія не закінчила, бо звела її доля з відомим на Гуцульщині хірургом-патріотом Ярославом Хомином, коли була в Косові на практиці. Він народився 19 березня 1914 року в Белзі, гімназію закінчив у Радехові, а в 1941-му - Львівський медичний інститут. Працював у хірургічних клініках, а в 1943 році перебрався до Косова, де був головним лікарем і хірургом місцевої лікарні. Там зійшовся з бандерівським підпіллям і таємно лікував поранених повстанців. Під його впливом Марія вирішила залишитися лікаркою куреня "Скуби". В одній з гебистських облав була поранена в обличчя і втратила око. У довідці СБУ від 31 травня 1993 року сказано, що "в матеріалах архівної кримінальної справи Лепкалюк Марії Миколаївної є відомості про те, що вона була лікарем госпіталю УПА і 12 травня 1945 року під час перестрілки сотні УПА "Маніва" з підрозділами червоної армії отримала наскрізне кульове поранення в ліву щоку з виходом у праве око". Її намагалися переправити на лікування до доктора Хомина, але в Косові потрапила в полон і була засуджена до 10 років ув'язнення.

Молодша від неї на чотири роки Ірина, навчаючись у Коломийській гімназії вступила до Юнацтва ОУН, а в 1942-му очолила юнацьку повітову сітку Коломийщини. Того ж року після похорону подруги, яку замордували німці, в селі Перерові склала приречення члена ОУН. Вибрала псевдо "Ольга Хмара". У 1943 році призначена окружним провідником Юнацтва. У серпні 1944-го юнацьку сітку розв'язали і всі її члени влилися в актив УПА. Розпочалася боротьба не лише проти німців, як досі, але й проти большевиків, що знову зайняли наші міста і села. Уже під псевдом "Леся" пройшла курси пропагандистів і стала працювати в ідеологічній референтурі Косівського та Коломийського районів.

Так минув 1944 рік. У Космачі увесь окружний провід, старшинська школа та військові відділи невибагливо, але по-домашньому відсвяткували Різдво 1945 року. "Леся", на той час уже член окружного проводу, була однією з організаторів того свята.Від травня 1945 року працює при окружному проводі Коломийщини в осередку пропаганди. Разом з нею були ще дві дівчини: Ліда Німа ("Ксеня"), родом з Галицького району та Дарина Кошак ("Христя") з Косова. Дівчата були дуже дружні між собою, а старша від них "Леся", користувалася авторитетом і повагою. Виготовляли летючки, відозви, звернення до населення, до відділів УПА, до червоноармійців, видавали підпільну газету "За Волю". Так у роботі, в тривогах, серед облав минули літо і осінь 1945 року. Становище повстанців було дуже важке, приходилося часто міняти місця постою. 27 вересня того року на Воскресінецькій горі загинув курінний "Скуба". Боротьба загострювалася. Друга світова війна уже скінчилася і большевики, скаженіючи, кинули всі сили, щоб знищити повстанський рух.