Поезія Василя Стуса – цілісний поетичний організм зі сталими образно-смисловими комплексами

(“Докучило! Нема мені вітчизни...”)

Амплітуда його настроїв величезна, сягає катастрофічної перенапруги. Йому здається, що весь світ постає супроти нього – і “Дрімучий Київ здибився буй тором, лукавим косить оком і незлим”, і ці мури, які “швидше вб’ють, ніж пустять. Швидше вб’ють”, і місяць, цей “самовбивця і відьмак”, і колючий посмерк, який “наповзає в вузьке і тоскне, як сосна, вікно”, і небо, яке стало меншати, - лишаються лиш гони мрії:

... толока поетів і присток невдах,

котрим відраза спогадувань – єдина з нагород,

що безоглядно їм дала поразка.

(“Не зближуйся. На відстані спішись...”)

Та нерідко спогади огортаються ідилічними, з посиленою дозою мінорності, описали окремих ситуацій із дитинства, перебування в армії на відпочинку з сім'єю і друзями... Він шукає наснаги, віри, способів долання меж, наповнення свого внутрішнього світу якоюсь новою метою.

Особливо важко переживає Стус розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхня образи виринають у снах, з'являються у теміні безсоння, проступають на холодних мурах, запитують і кличуть, сповідують і знесилюють почуття болю серця д німих, безслізних скорбот.

Ти є в мені. І так пробудеш вічно, с

вічо моя пекельна. У біді,

вже напівмертвий, я в тобі єдиній

собі вертаю певність що живий,

і жив, і житиму, щоб пам’ятати

нещастя щасть і злигоднів розкоші,

як молодість утрачену свою,

жоно моя загублена!

(“Ти десь живеш на призабутім березі...”)

Усе частіше в його поезіях з'являються релігійні образи, звучать молитовні інтонації, вірші-сповіді переростають в клятви-запевнення вистояти, здолати зневіру, упевнитись в силі духу, вибороти для себе надію на свою правоту, утвердитися в стоїчності цього протистояння, свого щораз посилюваного спротиву владі як силі, що обмежує його свободу, ущемлює можливість вибору.

Весь білий світ – постав супроти,Аж смертний пробиває піт.

І дух твій, збитий в околіт,

в єдиній постає досаді,

в єдиній люті – нею й стій.