Поезія Василя Стуса – цілісний поетичний організм зі сталими образно-смисловими комплексами

Подаючи рукопис своєї першої збірки до видавництва, Василь Стус не мав великих надій на публікацію “Поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові долає почуття ненависті, звільняється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед.” – так він занотував у 1969 р., коли втратив остаточно надію побачити друком “Зимові дерева”.

Проте невдовзі він компонує нову збірку “Веселий цвинтар”. У цій збірці поглиблюються мотиви попередньої і з'являються нові, а гротеск не тільки межує з трагізмом, а й набуває подеколи якогось зухвально-відчайдушного характеру. Звичайно, до цього спричинили ускладнення як особистого, творчого та громадського становища самого В.Стуса, так і політичної та духовної ситуації на Україні.

“Веселий цвинтар” – цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів та порожніх слів:

Боже –

життя на гріш, а так багато слів,

і всі вони – чужі і незнайомі.

(“Ця п’єса почалася вже давно...”)

імітація живого життя, якої органічно не приймав його дух, - своєрідний репортаж із “цвинтаря розстріляних ілюзій”, кажучи словами В.Симоненка. Поезії об’єднані “Веселий цвинтар сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися “на себе і страх” як герой його вірша “Еволюція поета”.

Ліричний герой уже ранніх віршів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності – не загальної, ситої і ледачої, а тієї, що її треба виборювати дорогою ціною – пізнанням самого себе, готовністю не зрадити себе. Якщо й з'являється бажання “утекти від себе світ за очі”, - то одразу чітко й нещадно усвідомлює, що тоді б він жив “безоко і безсердо”.

“Біля гірського вогнища” “У цьому полі, синьому, як льон” – то Стусове “бути чи не бути”. “Як вибухнути, щоб горіть?!” – так звучить у нього вічне гамлетівське питання.

Вдатися до втечі?

Стежину власну, ніби

дріт згорнуть.

Ні. Вистояти.

Вершина Стусового доробку – збірка “Палімпсести”, і образ, що лежить в її основі, надзвичайно місткий, змістовний і багатозначний. Це один з магістральних образів у поезії Стуса. Образ-айсберг, що росте вглиб. Вперше поет звернув на нього увагу знайомлячись з поезією Гарсіа Лорки, якого перекладав у 60-ті роки.

У поезії Стуса весь час накладаються різні стани душі, які на перший погляд заперечують, стирають один одного. Але ж ні, той попередній стан прочитується як давніший текст у палімпсестах, зумовлюючи осо диву природну його глибину й багато вимірність. І, нарешті образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених дієслів Стуса) на долю, історичний шлях України. То своєрідна “Книга битія” українського народу, в якій стерто стільки важливих “текстів”:

Це, Господи, сяєво. Це торжество:

надій, проминань і наближень,