Традиції збройної боротьби жителів Перерова

“Ой, рятуйте, людоньки, рятуйте –

Це згоріли братчики мої” –

“Скажи дівко, де брати сховались!” –

Лютий німець так їй говорив.

Та вона йому не признавалась –

І він їй у голову стрілив.

Впала Оля, де вогонь палає,

Кров червона із рани біжить,А в сусідів мама умліває –

Вона бачить, як дочка горить.

Вночі Олю в труну положили

Голосили діти і старі:

Обгоріло її тіло біле,

Лиш лишились коси золоті.

У Тростянці, де Олі могила,

Брати склали присягу свою:

“Прощавай же, сестро наша мила,

Помстимо ми страшну смерть твою”.

Прощавай же, сестро наша Олю,

Освятили ми свої ножі.

Ми здобудем Україні волю,

Проженем всіх зайдів за межі”.

Брати Мельничуки до кінця свого короткого життя мстили за смерть сестри, боролися за волю України. Після вигнання фашистів з краю, вони повели боротьбу проти сталінських окупантів. Мельничук Володимир (“Олег”) загинув у квітні 1945 року в селі Фатівці, а Мельничук Михайло (Ярослав) – в 1950 р. в селі Королівка.

Живуть на вулиці Козланюка ще 2 учасники бойових дій Другої світової війни: Дутчках Ілько та Палійчук Іван. Дутчак Ілько народився в 1925 р. в селі Корнич. Його брат Михайло був членом ОУН та УНС, і під час мобілізації переховувався, оскільки вже прийняв присягу повстанця, а от молодшого брата заставив піти в Червону Армію, сказавши: “Може, цим ти врятуєш аншу маму”. Так і сталося. В травні 1944 р. Михайла по-звірячому вбили емгебисти, мати змушена була переховуватися, в хату поселили переселенців з Польщі. І тільки документи, прислані бійцем Радянської Армії Дутчаком Ільком врятували Дутчак Марія від вислання в Сибір, дозволили повернути хату. А Ілько дійшов у складі Першого Білоруського до Берліна, був нагороджений медалями “За звятие Берлина”; “За победу на Германией”, а в мирні часи – орденами “Великой Отечественной войны» та “За мужність”. Після закінчення бойових дій служив кадрову службу в складі радянських окупаційних військ в Німеччині в Бранденбурзі і Ратенові. Демобілізувався в 1949 р., в 1950 р. одружився із дочкою померлого Веселовського Степана Марією і став жителем Перерова. 45 років пропрацював на Коломийському консервному заводі, а у вільний час трудився у власному господарстві та у місцевому колгоспі. Та й зараз, у свої 80 років, він не любить сидіти, склавши руки.