Традиції збройної боротьби жителів Перерова
В травні 1944 р. Михайло Мельничук був мобілізований долав Червоної Армії, попав на Ленінградський фронт і в складі зенітної батареї захищав небо цього багатостраждального Міста-Героя від нальотів німецької і фінської авіації. А Петро Мельничук, який присягав на Декалогу “Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за неї” , став стрільцем кущової боївки ОУН. Під псевдо “Довбуш” він вів збройну підпільну боротьбу в селі Перерів, разом із повстанцем з Матіївців Дранчуком (псевдо ) вони найдовше протримались на цих теренах і загинули 5 листопада 1952 р. в хаті Рачка Михайла. Його сім’ю – маму, тата і малолістю сетру Параску вивезли в Сибір, де батьки померли (це була жорстока несправедливість, оскільки за тогочасними законами їх не мали права вивозити, так як другий син був на фронті). Коли Михайло повернувся, майно було пограбоване, будівлі розібрані і забрані в колгосп. Доводилося йому самому ставати на ноги. Разом з дружиною Ганною ростили 2 дітей, працювали в колгоспі. Помер Мельничук Михайло в 19 році.
Сусідами і родичами Мельничука Івана була сім’я Мельничуків Онуфрія і Тетяни. Важко було батькам піднімати 8 дітей (один син помер ще в юному віці). Перед війною стало трохи легше. Хоч батько на той час помер, але майже всі діти подружилися, дочка Євдокія в 1940 році вступила до педагогічного училища. Війна забрала все.
Уже в 1939 р. на війну в складі польської армії попав зять Воловський Петро. Він потрапив у полон і загинув у таборі для військовополонених. Дочку Параску німці вивезли на примусові роботи в Німеччину. В 1944 році в Червону Армію були мобілізовнаі сини Іван, Михайло і Василь. На Василя мати одрежала похоронку. Михайло був важко поранений і довго перебував у госпіталі. 15 січня 1946 р. дочку Євдокію, яка була станичною станиці ОУН (псевдо “Горпина”) разом з іншими дівчатами-підпільницями заарештували.
Дочка Параска, яка щойно повернулася з фашистської неволі, понесла арештованим їсти і теж була затримана, а мама не знала, де вона. Тож коли сестра прийшла до Тетяни і спитала, чому вона плаче, та відповіла: “Я вже не знаю, за ким я плачу, чи за тим, що в могилі, чи за тим, що в лікарні. Чи за тією, що в тюрмі, чи за тією, що під тюрмою”. Як могло материнське серце витримати таке горе?? І не витримала! Коли дочку Євдокію Військовий Трибунал військ МВС Станіславської області 1 червня 1946 року засудив на 10 років позбавлення волі і 5 пораження у правах з конфіскацією майна. Мати померла. В 1952р. за зв’язок з повстанцями була заарештована і засуджена Мельничук Параска, а все майно конфісковано. Коли Євдокія, відбувши ув’язнення, повернулася в село, та застала голі стіни. Тюрма, Сибір забрали у неї молодість, здоров’я, сімейне щастя. Жила для чоловікової дочки і сестриних дітей, віддає тепло душі і сусідським дітям. Хоч не має своїх онуків, та уже третє покоління називає її “бабою Доцею”.
Пішов на фронт в травні 1944 р. і Микитюк Андрій, що був одружений з дочкою сільського писаря Данищука Івана Параскою. Сім’ї Данищуків і Микитків були дуже шановані в селі. Вуйко Андрій, Микитюк Василь, в 1914 р. першим записався в легіон про події, що відбувалися в селі в той час. Він прошов через бої на Маківці, брав участь у визвольних змаганнях, в 20-х роках ХХ ст. був активним учасником, національного українського руху в Львові. Племінники теж росли свідомими патріотам України і свого села. Тож в 30-х роках сини Юстина стали членами ОУН. Василь Микитюк був повстанцем Андрій, Іван, Яків, боячись за долі своїх дружин, пішли на фронт. Доля судила їм повернутися в рідне село, але солдатські окопи підірвали здоров’я Андрія, і він рано помер, залишивши сиротами 2 малолітніх донечок.
В хаті навпроти жила сім’я Стефановських. Стефановський Василь в 1918 р. на заклик уряду ЗУНР вступив до УПА. Брав участь у роззброєнні австрійських офіцерів, військових транспортів, поході УГА за Збруч.В ті часи визвольних змагань батьки вирішили одружити вже немолодого парубка. На весілля прийшли товариші по зброї січові стрільці. Мати Василя бідкалася: “Людоньки, та то жени дуру, а не гуру (молодого, а не старого). Я кажу: “Вклякай, най я тебе благословляю”, а він встидається, бо стрільці дивляться” (а в їх середовищі модними були соціалістичні та атеїстичні погляди).
Василь і Софія прижили 3 синів: Михайла, Петра і Івана. Іван помер в 14-літньому віці від дифтерії. А Петра (1920 р.н.) і Михайла (1923 р.н.) в 1944 р. мобілізували до Червоної Армії. Спочатку вони були, разом у Білій Церкві. А потім братів роз’єднали Петро служив в зенітній батареї, яка стояла в Петродворці, захищаючи небо Ленінграда. Після війни він згадував, які там були прекрасні палаци та як вони були зруйновані. Михайло воював на Першому Українському. Восени звісток від нього не стало надходити, а згодом прийшла похоронка.
Поруч із Стефановськими жили Бурчаки: Яків, Параска, Іван, Петро. Бурчак Іван (1921 р.н._ разом з сусідами Стефановським Петром і Мельничуком Михайлом, воював на Ленінградському фронті. Після війни Іван Якович працював у власному господарстві і в колгоспі, виростив 2 синів 2 дочок, помер в 1993 році.
У великій хаті навпроти, жили 2 сім’ї Веселовських. Це була “кайдашева сім’я”, скільки 2 брати привели в одну хату невісток, які часто затівали конфлікти. Отож стояла одна хата на двох подвір’ях.