НАУКОВО-ПОШУКОВА РОБТА
П’ятнадцятого червня 1959 року рішенням облвиконкому Попівська сільська Рада була об’єднана з Нижньовербізькою, з центром у селі Нижній Вербіж. Головою обрали депутата з Нижнього Вербіжа Григорія Онофрійчука, а секретарем – нашу односельчанку Марію Негрич.
Попівська сільська Рада народних депутатів відновлена в жовтні 1990. На цей раз депутати вперше самі вибирали голову виконкому. Ним став Мирослав Пилипів. Він в першу чергу відстоював інтереси села. Провів велику роботу щодо розподілу землі, продовжив роботи щодо газифікації села, розпочав добудову школи, повів боротьбу за чистоту села.
Підтримка різних ідей і пропозицій селян по покращенню громадсько-політичного життя теж лягає на плечі голови. За час роботи відновленої сільради голова проявив зацікавленість у вирішенні різних проблем. Отже, у своєму виборі депутати не помилися.
ГОСОПДАРСВО
у Сопові люди здавна займалися скотарством, землеробством, солеварінням і ремеслами. Працьовиті і дбалі люди досягали завжди значного успіху. ДО приходу радянської влади господарство мало свою вартість. Люди поважали чесну працю на землі. З запровадженням соціалістичної системи приватні селянські госопдасртва знищені. Томенко Олекса, наприклад, залишив свідчення, як його пограбувала комуністична влада. Отож в нього забрали коней, корів, 6 возів, плуги, плужки, марки, борони стодолу (162 м2), 22 морги поля і лісу. Цей же газда здав на державні позички 5.5 тис. рублів за куркульство, а також щороку до 1948 р. здавав 8000 рублів.
Крім Томенка Олекси, були в пошані газди: Микола Федю, Василь Федюк, Василь Паландюк, Василь Бойчук, Микола Дмитренко, які мали приблизно по 50 моргів поля, але 1944 року їх розкуркулили.
Відомими були такі ремісники: бондар Микола Курдибан, ткачі Дмитро Пилипів, Дмитро Дмитренко, Василь Дмитренко, шевці Яків Кушнір, Василь Томенко, стельмахи – сім’я Косілевичів, гончар – Кароль Панковський, байбараки шили Петро Кушнір, Микола Паращук, а постоли – Василь Кушнір.
До 1783 року на Бані була солеварня, звідки попівські люди возили сіль на східну Україні. За даними актів з 1646 над потоком Печеніжина стверджували возному з галицького роду, коли він об’їздив місцевості бань. Водний записав в акти на основі свідчень громади: “Говорять всі, що над тим більшівським потом була баня ще за небіжчика його милостивого пана Степана Потоцького, воєводи росолу опустошилась”. Вислів водного, що існувала баня, ще за часів небіжчика свідчить про її давність. Про це оповідав своїм внукам Михайло Жигалюк. Крім того, в Сопові був горілчаний завод, водяний млин Шлюзира, тартак Барона, кооператив “Господарськогандльовий”, ковальська майстерня, де працювали Кох, Косілевич, Кремар, Струсевич, Чайковський та інші. Через село упродовж 1880-х – 1969 років проходила залізниця Коломия – Слобода Ругнурвська, де також були зайняті наші селяни. Для перевезення ропи до перегінного заводу в Печеніжині і вивозу готової нафти треба було спорудити залізницю зі сполученням Коломия, Сопів, Печеніжин, Рунгури і Слобода Рунгурська. В побудові цієї залізниці брали участь робітники як із Сопова, так із Печеніжина. Залізничні станції відкрили в Сопові, Кийданчі, Печеніжині, Рунгурах і Слободі Рунгурській. Перший поїзд, як довідуємося із запису дирекції державної колії в Станіслав, пішов 1887 року.Тепер у селі займаються ткацтвом, килимарством, пасічництвом, кушнірством, бондарством, лозоплетінням, в’язанням, кравецтвом, шиють взуття, виготовляють меблі. Є багато будівельників, шоферів, зварювальників і людей інших фахів. Водночас тут уміють і люблять доглядати землю і худобу, якої в селі 350 штук, а також є 20 коней, багато кіз, свиней, домашньої птиці. Зростає добробут селян.
Перший колгосп заснований 1940 року з приходом перших совітів, а потім відновлений наприкінці 1947 року. Першим головою був Ілько Пилипів, а другим – Іван Тихонюк. До 1953 року колгосп носи ім’я Сталіна, до 1959 року – “Правда” і т.д., а з 1973 року – ім.. О.Довбуша. Тепер в селі організована селянська спілка.
ДОБА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Двадцятого березня 1989 року під час концерту, присвяченого Тарасові Шевченкові, з ініціативи Петра Петровича Грабця утворено комітет для організації в Сопові осередку Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Двадцять третього квітня на першому засіданні оргкомітету розподілено обов’язки і визначено делегатів на установчу міськрайонну конференцію ТУМ-у, делегатами якої стали Петро Грабець – голова, Ярослав Бакай – заступник, член осередку – Тарас Тодорів. В товариство ввійшло 36 осіб. Одинадцятого грудня 1989 року правління Коломийського ТУМ-у імені Тараса Шевченка видало свідоцтво про те, що ТУМ с. Сопів є осередком Коломийського міськрайонного товариства. Головними завданнями члени осередку вважали боротьбу за незалежність України, відродження народних традицій та релігійних обрядів, підготовку до виборів у місцеві органи влади, будівництво меморіального комплексу в центрі села. Чотирнадцятого січня 1990 року з ініціативи членів осередку ТУМ-у проведено театралізоване дійство “Свята вечеря”, в якому брав участь церковний хор із священиком о. Михайлом Сенеджуком. Тут вперше винесено на сцен жовто-балкитни1 прапор. У лютому 1990 року під час зустрічі з кандидатами в депутати члени ТУМ-у Тарас Тодорів (організатор), Микола Свірнюк, Іван Клюсак, Дмитро Пилипів, Ігор Лещу, Дмитро Книщук внесли до клубу шість синьо-жовтих прапорів під звуки Запорозького маршу. Шістнадцятого березня 1990 року на загальних зборах осередку ТУМ-у було прийнято рішення біля Попівського будинку культури національний синьо-жовтий прапор. Під звуки стрілецького гімну “Ой, у лузі червона калина” стяг підняв учень Попівської школи Павло Томенко. Дев’ятого травня 1990 року в осередку обговорювали заяву ЦК КПРС, Верховної Ради УРСР, Ради Міністрів про морально-політичну ситуацію в нашій області. Тоді обрали оргкомітет для підготовки відкриття меморіального комплексу, розподілити обов’язки. Площу для пам’ятників готували Іван Довганюк, Василь Дмитренко, та інші. Замовили пам’ятник Тарасові Шевченкові і хрест для символічної могили січовим стрільцям у скульптура Василя Шеваги з Тлумача. Виготовили пам’ятні вимпели і запрошення з програмою. свята. Кошти для цього зібрала громада села.