Ленінська доба історії преси
Характерною ознакою ленінського періоду стало не обіцяне у 1917 році вождем мирового пролетаріату визволення некомуністичних органів преси, а деяке послаблення диктатури однієї галузі комуністичної ідеології в межах тієї практики, що вже існувала. Втім, і це відбувалося переважно у центральних газетах, де більшу свободу легше було контролювати. Центральна “Правда” дозволяла собі друкувати різні політичні думки щодо шляхів подальшого розвитку суспільства. Подекуди на її перших сторінках з'являлися навіть елементи політичних дискусій між прибічниками більшовизму, тобто й критика на адресу тодішніх вождів, траплялися навіть доброзичливі карикатури на Леніна, Троцького та інших партійних лідерів і керівників радянської держави У сталінські часи подібне “свавілля” було вже неможливе, і справа була не стільки в неминучому покаранні, скільки в зміні менталітету тих, хто залишився працювати у редакціях після численних хвиль “чисток” та репресій. Після 1929 року критиці не могла бути піддана політика партії або її наслідки. Дозволялося, за узгодженням з партійними комітетами, критикувати окремих партійних працівників низових ланок.
Місцева преса подібних “привілеїв” не мала, а отже продовжувала друкувати матеріали про зміцнення радянської влади в країні, зокрема, про хід весняних робіт, відновлення роботи промисловості, необхідність зниження цін тощо.У короткому ленінському періоді бере витоки ще одне потужне громадське явище - робсількорівський рух. Спираючись на заповіт вождя мати в кожній редакції на 5 штатних працівників 50 або 500 дописувачів з числа робітників і селян, редакції почали не просто надавати можливість читачам друкуватися в газетах (зрозуміло, під пильним наглядом редакторів та в жорстко визначених межах), а й всіляко заохочувати їх до цього. На відміну від так званих “буржуазних” газет, де коло авторів було дуже вузьким (професійні журналісти високого ґатунку, політики, інтеліґенція тощо) в партійно-радянській пресі редакції були зобов'язані віддавати щонайменше 60 процентів газетної площі саме під публікації робітничих і селянських кореспондентів.
До 1922 року партійні газети просто друкували у великій кількості листи до редакцій від робітників, червоноармійців з фронтів, селян. Подекуди в них містилися сувора критика на адресу окремих місцевих діячів і, згідно з прийнятим на той час порядком, невдовзі з'являлися відповіді тих, хто був розкритикований. При цьому в реальний стан справ (наприклад, з повторним контролем з боку журналістів щодо правдивості надісланих відповідей) редакції не заглиблювалися. В підшивках тих років дуже важко знайти приклади повернення газет до попередніх публікацій - навіть у центральній “Правді”, яка завжди задавала тон діяльності місцевої преси. Чого не було в центральному органі партії, того не могло були і в інших виданнях.
Але вже з кінця 1923 року справу з робсількорами редакції почали піднімати на новий організаційний рівень. Так, у газеті “Вісти Всеукраїнського Виконавчого Комітету Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів та Губвиконкому Харківщини” стає постійною рубрика “Нам пишуть”. В цілому листи визначає досить точне бачення місцевих проблем, відвертість в їх постановці, щире бажання якомога швидше їх вирішити з допомогою преси. Втім, дуже глибоких узагальнень ті листи мати не могли, а тим більше не могли вони містити “контрреволюційних” думок, що відрізнялися б від проголошеної лінії партії.
Редакції прагнуть всіляко розширити авторський актив, а оскільки в їхньому розпорядженні є багатотисячні тиражі, це використовується досить ефективно: наприклад, в центрі сторінок згадуваних “Вістей...”, складених саме з листів, набирали великими літерами заклик: “Прочитали? Напишіть і ви про себе”. З цією ж метою редакції підтримують відкрито сміливі виступи активістів. Наприклад, у статті “Увагу до робсількорівського слова” засуджено діяльність директора - затискувача критики.
Згодом редакції переходять до більш складної форми співробітництва з робсількорами: починають давати їм редакційні завдання, причому всеукраїнська компартійна преса ставить їх в широкому аспекті:
“Справа громадського харчування, яке з кожним днем набуває все більшої гостроти,... є справою громадського характеру, громадським повинен бути й характер його організації... Справа ця дуже важлива і дуже бажано було б, щоби наша рабкорія й уся робітнича громадськість прийняли найактивнішу участь у обговоренні її на сторінках нашої преси “ (“Вісти...”, 1924 р., 3 квітня).
Ще більш красномовний приклад ускладнення форм і методів роботи з робсількорами - проведення, згідно з оголошенням в газеті, показового “суду” над трьома робкорами на сцені одного з театрів.
Якісно новий етап цього руху почався тоді, коли поширилася практика друкування листів під псевдонімами: “Рабкор Хмара”, “Жгучий”, або просто “Рабкор” (Вісти...”, 1924 р., 17 грудня). Це, з одного боку, дозволило редакціям збільшити гостроту публікацій - але, з другого, посилило безвідповідальність авторів листів. Конфлікти між ними та “героями” їхніх виступів переросли з рівня конкретних ситуацій на рівень політичної проблеми. Про це свідчить суперечка, що виникла під час Всеукраїнської наради про роботу на селі: