Формування державно-правових структур в Україні періоду Директорії. Зовнішня політика та дипломатія Директорії
14 лютого 1919 року Директорія затвердила тимчасовий закон "Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці", у якому ще раз було зроблено спробу розмежувати правовий статус Директорії та Уряду.
Як ми бачимо, Конгрес Трудового народу був останньою спробою Директорії закласти основи державного будівництва в Україні. На цьому шлях до парламентаризму, який було започатковано ще Центральною радою, закінчується. Політичні умови не дали можливості Директорії втілити в життя навіть те, що було започатковано Конгресом.
Без змін було залишено систему центрального управління. Поділ міністерств на відділи та департаменти, запроваджений Центральною Радою, зберігся.
Таким чином, ми дійшли висновку, що найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності в 1917-1920 роках відіграло протистояння політичних і громадських сил, що в результаті й привело до її падіння.
Ми переконані, що прорахунки й амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії привели до встановлення радянської влади на більшій частині України.
Однак слід відзначити й певні здобутки. Так українська державність схилялася до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою це була унітарна держава, яка наближалася до федерації, за формою державного режиму - демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим).
Загалом це був період відродження та консолідації української нації, формування та становлення національно-державних інститутів, зростання національної свідомості. І хоч українська демократична державність не утвердилася, вона зуміла заявити про себе на повний голос.
Зовнішня політика та дипломатія Директорії
3 огляду зовнішньої політики та дипломатії Директорія УНР, мо-жливо, опинилася в іще важчому становищі, ніж Центральна Рада та гетьманат. Це був період, коли пік визвольних змагань уже ми¬нув, коли тиск на Україну з боку більшови¬цької Росії ставав дедалі сильнішим. Що ж стосується західних країн, то вони практично не надавали допомоги українській справі, оскільки в їхній політиці місця для незалежної, суверенної Української держави просто не було. В такій ситуації і мали діяти дипломати Директорії.
Провідними напрямами зовнішньої політики та дип¬ломатії Директорії УНР були взаємини з радянською Росією, Польщею, участь у процесі повоєнного мирного врегулювання. Долаючи труднощі, уряд докладав чимало зусиль для розширення зовнішньополітичної присутності України за кордоном. Збагатилася номенклатура типів закордонних установ: посольства, надзвичайні дипломатичні місії, військово-дипломатичні місії, місії з репатріації, делегації до міжнародних форумів та організацій. Зберігалися й призначені гетьманом посольства. Серед тимчасових дипустанов УНР слід згадати делегацію на Паризьку мирну конференцію, делегації на переговори з Польщею, місії до Ліги Націй тощо. З ініціативи уряду проводилися наради з головами українських дипломатичних місій (Карлсбад, 1919 р., Відень, 1920 р.). Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності Ди¬ректорії УНР було інформування міжнародної спільноти про українську справу, її зміст, проблеми та перспективи.
Одним із серйозних недоліків діяльності Директорії у сфері міжнародних відносин було те, що вона надмірно ідеологізувалася, міжпаргійні незгоди й суперечки пе¬реносилися на зовнішньополітичний терен, а належність до тієї чи іншої партії ставала чи не головним критерієм добору кадрів. Керівниками зовнішньополітичного відом¬ства УНР доби Директорії були В. Чехівський, К. Мацієвич. В. Темницький, А. Лівацький.
ЛIТЕРАТУРА
1.Музиченко П. Історія держави та права України. - Київ, 1999.
2.Тація В.Я., Рогожина А.Й. Історія держави та права України: Підручник. - Київ: Ин Юре, 2000. ( Т. 2.