Формування державно-правових структур в Україні періоду Директорії. Зовнішня політика та дипломатія Директорії
Слід зазначити, що негативно впливала на стан законодавства відсутність належної законодавчої процедури та чіткої системи нормативно-правових актів. Як і Центральна Рада, Директорія не визначила критеріїв, яким мали відповідати закони та постанови, не кажучи вже про статус таких актів, як декларація й універсал.
Закон "Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР" містив спеціальний розділ, який так і називався "Законодавство УНР", але він не тільки не вирішував старих проблем, а й породжував нові. Досить сказати, що повноваженнями приймати закони наділялися як Державна народна рада, так і Рада народних міністрів.
Всі перелічені проблеми обумовили особливу увагу українських лідерів до колишнього російського законодавства, чинність якого не припинялася. Про це свідчать такі слова міністра юстиції А. Левицького: "...Зараз провадиться робота з перекладу законів колишньої Російської Імперії, прийнятих Українською Республікою, на державну мову". Ця інформація була оприлюднена 7 серпня 1919 р. у газеті "Нова Рада" (слід нагадати, що за законом Центральної Ради від 25 листопада 1917 р. зберігалася чинність російського законодавства, якщо воно не суперечило новим українським законам).
Ідея "українізації" колишнього російського законодавства наявна й у вже згаданому посланні Петлюри до Левицького від 20 листопада 1920 р. У цьому посланні йдеться також про необхідність "творчої роботи уряду" у справі кодифікації та видання законодавства УНР, що, однак, залишилося тільки наміром.
26 грудня 1918 року приймається Декларація, у якій Директорія оголосила себе "верховною владою", встановленою "силою і волею трудящих класів України". Підтверджуючи тимчасовість влади Директорії, Декларація офіційно оголосила про скликання Конгресу трудового народу як "революційного представництва організованих працюючих мас".
5 січня 1919 року була затверджена "Інструкція для виборів на Конгрес трудового народу України", яка перше його засідання призначила на 22 січня 1919 року. До складу Конгресу було обрано представників від робітників, селян і трудової інтелігенції. І хоча загально представницьким цей орган назвати не можна, все ж таки він має більше підстав, ніж Центральна Рада, називатися парламентом, оскільки формувався за принципом територіального представництва.
28 січня 1919 року на останньому засіданні Конгресу було прийнято "Закон про форму влади на Україні", яким вся влада передавалася Директорії "до скликання слідуючої сесії Трудового Конгресу".
Директорія отримала право приймати закони, які підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Закон визначав характер сесійної роботи Конгресу. У міжсесійний період повинна була працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не були окреслені.
Закон передбачав утворення при Директорії з числа делегатів різних комісій: оборони, земельної, бюджетної, закордонних справ, харчових справ, культурно-освітньої, конституційно-адміністративної (для підготовки виборів у парламент). Кожна комісія мала наглядати за одним або кількома міністерствами. У Законі йшлося про те, що "комісії утворені виключно для полегшення законодавчої діяльності". 14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР", який передбачав скликання не пізніше 1 травня 1920 року передпарламенту під назвою Державна народна рада. До скликання цього органу Директорія могла здійснювати свої повноваження виключно через Раду Народних Міністрів. Але цей закон не було затверджено С. Петлюрою, який у цей час був Головою Директорії.
Про поступовий перехід від парламентської до президентсько-парламентської форми правління говорять закони "Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР" та "Про Державну Народну Раду УНР", які були затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 року, за кілька днів до повного падіння УНР.
Закони передбачали розподіл влади між Директорією, Державною Народною Радою та Радою Народних Міністрів.На нашу думку, Державна Народна Рада планувалася як орган законодавчої влади й контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, вони складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала та затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.
У день оголошення Декларації Директорія своїм Наказом затвердила Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб, якій доручалося "негайне переведення в життя великих задач", окреслених Декларацією. Розподілу компетенції між Директорією та Радою Народних Міністрів здійснено не було.