Причини та наслідки агресії більшовицької Росії. УНР в кінці 1917 - початок 1918 рр
Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політич¬не та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військо¬во-комісаріатський, артилерійський, зв'язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися "без роботи". М.Порш видав спеці¬альний наказ згідно з яким до українського війська приймалися лише "офіцери, що були родом з України".
Паралельно закладалися правові основи військового будівни¬цтва. Так, 23 грудня з'явився закон "Про відстрочення призова на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки", потім - закон "Про утворення Комітету по демобілі¬зації армії" і, нарешті, 16 січня - тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народ¬ною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які після відповідної підготовки приступили б до організації наро¬дної міліції. Реальні події показали всю ілюзорність подібних пла¬нів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не вистачає регулярної армії.
Після того, як на початку березня 1918 p. Центральна Рада повернулася ло Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квіт¬ні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська ар¬мія мала складатися з 8 корпусів піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії. Крім того, Центральна Рада прагнула розв'язати питання, пов'язані із соціальним захистом військовослужбовців. Так, 16 квітня Гене¬ральне Писарство надіслало Центральній Раді законопроект про допомогу сім'ям військовополонених.
Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Центра¬льної Ради шукати лише в її прорахунках на військовій справі - вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх допустила Центральна Рада за свою недовгу історію.
Останні дні Центральної Ради і повчальні уроки. 4 грудня Цен¬тральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська. Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад М.Грушевський заявив, що в Україну вже вступила війська Радна¬ркому.
У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Пе¬тлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення України шляхом нав'язування їй своїх форм полі¬тичного устрою". М.Грушевський заявив, що "народні комісари" не мають права втручатися в українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з'їзді Рад резолюції ультиматум визначався як "агресивний крок проти Української Центральної Ради". Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж, навпаки, незважаючи на численні декларації про "самовизна¬чення націй аж до відділення", не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права.
Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше після вітальних телеграм Центральній Раді, після бага¬тотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обгрунтованих заяв, що український рух підтримують міль¬йони багнетів, чому все ж таки Центральна Рада не змогла протис¬тояти більшовицькому наступу, а в творах В.Винниченка з'явилися такі сумні рядки: "Я під той час уже не вірив у особисту прихиль¬ність народу до Центральної Ради".
Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів - зовнішнього й внутрішнього.Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винни¬ченко в своєму "Заповіті борцям", опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучі назустріч вічним соціально-еко¬номічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без холопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша части¬на Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась "за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська".