Українська держава гетьмана Павла Скоропадського. Директорія. Західно-Українська Народна Республіка
У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли В. Винниченко, С.Петлюра, Ф. Швець, О.Андріївський. А.Макаренко. Незадовго до засідання УНС і обрання Директорії С. Петлюра виїхав у Білу Церкву де оголосив себе отаманом республіканських військ. 15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годниний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їх нейтралітет у подіях.
Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке стихійно піднімалося на анти гетьманську боротьбу. На її бік перейшла частина гетьманських військ. Під селом Мотовилі вкою 18 листопада гетьманські війська, значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент розбиті. Гетьманці залишили всеукраїнським. Через три тижні становище гетьмана стало безнадійним. 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим перестав існувати. Рада Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р. Директорія УНР вступила до Києва.Політичний курс нового режиму не відзначався послідовністю. У початковий етап існування Директорії у виробленій її політичної дії активну роль відіграв В.Винниченко. С. Петлюра один з найкращих і найавторитетніших членів Директорії, у цей час повністю поринув у роботу в армії і помітного впливу на курс УНР не справляв. Тому негайно після зайняття Києва Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Частину з них притягнули до судової відповідальності. За розпорядженням нових властей проводились обшуки в особняках мільйонерів. Було оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і на генне землеволодіння. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував установами в Україні національний варіант радянської влади. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції.
Через свій непродуманий радикалізм Директорія залишалася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату - всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Здійснюючи революційну перебудову всіх структур гетьманської держави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення. Чим їх замінити. Революційна стихія селянства, яка протягом кількох тижнів зняла гетьманський режим, виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ. Ця стихія стала перероджуватись в руйнівну анархію. Чинні місцеві отамани і підпорядковані їм озброєні групи, які ще вчора під анти гетьманськими гаслами підносили Директорію до вершин влади, через кілька тижнів цю владу, а разом з нею і незалежну Українську державу почали безжально нищити. Зупинити цей руйнівний процес соціалістична Директорія могла лише шляхом жорстокого насильства, використовуючи деспотичні методи “наведення порядку”. Однак стати на цей шлях вона не наважилася.
Непослідовність курсу Директорії проявилася перш за все в розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим відповідаючи на тодішні запити селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків, пообіцявши їм компенсації затрат на різноманітні вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники та інше. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і політикам цукрозаводникам. Конфіскації також не підлягали землі іноземних підданих. В руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі.
Пиміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан. Італія і рад інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з українками, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти, Польщею.
31 грудня 1918 р. у радіограмі на адресу РНК РСФРР. Директорія запропонувала переговори про мир. Радником не визнавав Директорію представницьким органом українського народу, але на переговори погодився. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорія з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.
29 квітня 1919 р. 4-й Задніпровський полк. Вступив до Севастополя. На Правобережжі у цей період завершувався розгром військ Директорії. Таким чином весною 19191 р. на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.
Найголовнішою причиною нової поразки національно-демократичних сил була неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим: державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, систему законодавчих і виконавчих органів у центрів, так і на місцях. До того ж широкі маси українського населення не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення і зміцнення власної держави. Черговий раз негативний вплив на розвиток подій в Україні справили вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини.Напередодні поразки Австро-Угорщини у світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях. У червні 1917 р. один із авторитетних депутатів від Галичини Кость Левицький заявив в австрійському парламенті, що українці домагаються... нових національної і територіальної автономії по їх з'єднаних національних територіях Австро-Угорщини”. Питання про західноукраїнські землі було одним з головних на переговорах у Бресті. Делегація Центральної ради їхала з наміром добитися включення до складу УНР усіх західних українських земель - Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини та Підляшшя. Переговори завершилися зобов'язанням Австро-Угорщини і Німеччини передати більшу частину Холмщини та Підляшшя УНР, а іншим західноукраїнським землям надати автономію, перетворивши їх в окремий коронний край.