Проблеми козацтва в українській історіографії
Січ можна розглядати як суспільний утвір проміжного типу між державою та ізольованою в малозаселенному місці общиною, що виник на грунті духовної і професійної спільності.
Якщо вважати головними інститутами суспільства, котрі
задовольняють основні запити людей, -сім'ю, державу, еко¬номіку, школу, то ні один з них не мав повного розвитку, а сім'я взагалі не допускалась у центрі Запорожжя — Січі. Коли повсюдно розвивались повнокровні держави. Січ з її дер¬жавними дисфункціями прямувала до занепаду. Виправдання цього стану умовами й обставинами нічого не змінює в істо¬ричній долі Запорожжя, не скасовує його фатальної прирече¬ності.Січ не розділила долю американських колоній тому, що зна¬ходилася в оточенні дужих сусідів, до пори до часу зацікав-лених у збереженні Запорожжя таким, яким воно було. Умови дозволили Запорозькій Січі розвинутися лише до стану вій¬ськово-торговельної напівдержави. Культу патріотичної війни, "повінчаної"' з воєнним ремеслом як промислом, підпорядку¬вався весь уклад січового життя, в цьому зливались прагнення й навики запорожців. Проте, обороняючи Україну, забезпечу¬ючи свою свободу, Січ Запорозька не могла сповна виконувати інші важливі державотворчі функції — господарську, демогра¬фічну, культурну. Торгівля складала головний зміст і стимул господарських відносин, що спричинялось вигідним географіч¬ним розташуванням Вольностей запорозьких козаків на тран¬зитних маршрутах міжнародної торгівлі. У запорожців ворожі, навіть хижацькі стосунки з сусідами, особливо з татарами, дивним чином поєднувались із жвавим товарообміном між ни¬ми. Запорожжя ніколи не знало автаркіaї (самовдоволення) і не мало замкнутого внутрішнього ринку. Цей тип економіки в поєднанні з неповною державністю ми і пропонуємо назива¬ти, військово-торговельним.
Незважаючи на архаїчні домішки та фрагментарність дер¬жавного устрою, Запорожжя все ж зорганізувалось на засадах державності. На рубежі європейського середньовіччя і Нового часу світової історії Січ Запорозька стала прообразом, ескізом української держави, їй не довелося пройти через усі фази класичного циклу суспільного прогресу. Не розлучаючись із традиціями давньоруського життя, козаки запроваджували елементи сучасної їм політичної культури. Запорозька держав¬на ідея була покликана обставинами місця і часу. Січ вияви¬лася придатною організаційною формою для згуртування і ви¬живання українського народу. Суспільні цінності Запорозької Січі виходили за рамки таких універсальних, понять, як ри¬нок і демократія.
На визволених землях - від р. Случ на заході до російського кордону на сході і від басейну Прип яті на півночі до степової смуги на півдні, що обіймала близько 200 тис. кв. км, - почала складатися нова військово-адміністратив¬на і політична система, формувалась українська національна дер¬жавність.
На визволену територію переносився традиційний військовий і громадський устрій козацтва. Всі найважливіші військові й полі¬тичні справи мала вирішувати Військова (Генеральна) рада, в якій могло брати участь все військо. Поступово збільшувалася роль старшинської ради, на яку гетьман викликав генеральну старшину та полковників, а часом і сотників. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта. З шляхтичів походив Богдан Хмельницький, полковники Данило Нечай, Іван Богун, Михайло Кричевський та ін. Полковники Максим Кри¬воніс, Мартин Небаба та інші вийшли з ремісників, Степан По-бодайло - з драгунів, Матвій Гладкий - з козацтва. Центром гетьманського правління стало м. Чигирин. Територія, на яку поширювалася влада гетьмана, поділялася на полки, число яких мінялося: в 1648 р. їх було близько 40, в 1649 р. - 16, в 1650 р. - 20. Полком управляв полковник, який або оби¬рався на полковій раді, або призначався гетьманом. Полки поді¬лялися на сотні, очолювані сотниками, яких або обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а інколи й полковник. У містах з магдебурзьким правом діяли виборні магістрати на чолі з війта¬ми, а в інших - ратуші. Військовими комендантами міст були городові отамани. Козацькими селами управляли отамани, а по¬сполитими - сільські старости.
Судочинство в основному було в руках козацької старшини. При цьому користувалися як традиціями козацького звичаєвого права, так і нормами Литовського статуту. Замість ліквідовано¬го доменіального судівництва виникали сільські суди. Незмінним залишалося міське судівництво. Побутувала практика поєднан¬ня судової й адміністративної влади, що заборонялася Литовсь¬кими статутами. Судочинство базувалося на старих кодексах законів, зокрема на Третьому литовському статуті 1588 р., і ве¬лося "за давніми правами і за давніми вольностями".
Проте завоювання народу не були закріплені законодавче. Уряд молодої держави відстав від реального ходу подій і переважно перебував у полоні традиційних середньовічних уявлень про дер¬жавну форму організації суспільства. На одне з центральних місць він ставив затвердження особливих пільг для козацтва як своє¬рідну плату за повалення польсько-шляхетського панування в Україні. Фактично козацтву відводилося те місце в суспільстві, яке раніше належало шляхті. Тим самим закладалися переду¬мови для реставрації колишнього станового ладу, але вже на на¬ціональній основі.Гетьманське правління, очолюване Хмельницьким, одночас¬но з організацією армії і налагодженням економічного життя, про¬водило активну зовнішню політику. Для забезпечення тилу своєї армії у боях з шляхетською Польщею та посилення її татарсь¬кою кіннотою Хмельницький уклав воєнний союз з кримським ханом. Татари намагалися втягнути Хмельницького у війну з Москвою, Польща через венеційського посла прагнула втягнути козаків до антитурецької ліги. Хмельницькому вдалося уникнути обох небезпек. Хмельницький намагався досягти ізоляції шля¬хетської Польщі і зав'язав стосунки з Молдовою, Валахією, Се-миграддям (Трансільванією), Венецією.