Державний переворот 29 квітня 1918 р

У складі гетьманського уряду, затвердженого на початку травня, були міністри внутрішніх справ , фінансів, торгівлі й промисловості, земельних справ, судових справ, закордонних справ, військовий міністр, генеральний контролер. Водночас з’являються нові інституції – міністерство народного здоров’я і міністерство сподівань, яке займалося релігійними проблемами.

Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі своїх посад, їх замінили так звані “старости”, які й очолили місцеві адміністрації. Було видано також закон про Державну варту – так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Вона підпорядкувалась безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував “помічник – інспектор Державної варти”, на рівні повіту – “начальник повітової Державної варти”.

За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, тай взагалі вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Системою місцевої адміністрації “завідувало” міністерство внутрішніх справ. Визначаючи основні засади його політики, тодішній державний секретар Кістяковський заявив, що перед міністерством внутрішніх справ стоїть важке завдання впорядкування місцевого життя.У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з великими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому на спадщину Центральної Ради, і розпочав його перебудову.

Особливо слід підкреслити здобутки гетьмана у формуванні дипломатичного відомства України та його діяльності. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнародного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією – відносинами з країнами – суб’єктами колишньої імперії. З деякими з них, зокрема Фінляндією, Литвою, Грузією, труднощів не виникало, адже не було головного каталізатора всіх протиріч – територіальних проблем. Однак у взаєминах з іншими державами, насамперед з Польщею, саме вони стали головною перешкодою. До того ж за спірними територіями одразу ж виростали інтереси “третіх” держав. Важко просувалися переговори з радянською Росією.

Відносини з Німеччиною і Австро-Угорщиною були в центрі уваги і зусиль української дипломатії з огляду на реальні політичні обставини, і зокрема на присутність німецьких військ на українській землі. З одного боку, Центральна Рада, а потім і гетьман сподівались з допомогою цих сил стати на власні ноги, укласти договір з радянською Росією, домогтися визнання України нейтральними державами, а згодом і державами Антанти; по другий бік, тут лежали власні інтереси Німеччини і Австро-Угорщини. Не менш активним було дипломатичне життя й у самому Києві. Де діяли посольства багатьох країн. В останні тижні існування Української держави орієнтири гетьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує її дедалі настійливіше шукати контактів з Антантою, а загрозлива внутрішня ситуація підводить до несподіваних рішень.

3. Судова система і правохороні органи. Правова система.

Згідно з законом Генеральний Суд мав складатися з трьох департаментів – цивільного, карного й адміністративного і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали “Правительствующему Сенату”, а також касаційні функції Головного військового суду.

Закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Так, Державний Сенат, який очолював Президент, поділився на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний.

На відміну від закону про Генеральний Суд, ухваленого Центральною Радою, гетьманський акт встановлював значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів – наявність вищої юридичної освіти і не менш 15-ти річного стажу роботи “в судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду” або “у стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або доктора”. Водночас закон містив і цілком сучасну заборону займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької.

Крім системи загальних судів в Українській державі функціонували й суди військові. При військових судах незалежно від їх рівня вводилися також посади військових слідчих. І знов – таки всі військові установи у своїй діяльності мали керуватися колишніми російськими законами, що правда, з одним застереженням – “наскільки настанови цих законів не будуть суперечити новим законам Української держави”.