Виникнення козацтва і його значення в культурному поступі українського народу

Довкола площі стояли побудовані хатки, так звані «коші» (з плетеними сітками), або «курені». Ті хатки були накриті очеретом або кінськими шкірами. В такій хатці жив один курінь з курінним отаманом. Та козаки тільки спали тут або пересиджували негоду й дощі, ла^ таючи одіж або чистячи зброю. В погідні дні перебували на площі або в степу за рікою. Там вправлялися в їзді верхом, в стрілянні з рушниць і гармат та ремонтували човни.

Посередині Січі стояла невелика церква св. Покрови, знадвору дуже скромна, але всередині повна золота й срібла, бо козаки були побожні й дуже дбали про свою церкву, а під час читання Євангелія тримали шаблі напо¬ловину витягнені з піхов, на знак того, що готові будь-якої миті боронити своєї віри. Частину своєї воєнної здобичі призначали на церкву і купували щораз кращі нові хоругви та ікони. На Січі, крім хаток-курінів, були й склади зі зброєю, з гарматами, з човнами та харчами. Коло складів стояла вночі сторожа.

Про звичаї й побут козаків-запорожців пишуть оче¬видці, що були на Січі, таке.

Хто хотів стати козаком, мав наперед служити три роки в старого козака за чуру (слугу й помічника). Чура робив усяку роботу й носив за козаком другу рушницю й потрібні йому клунки. Щойно потім, коли вивчився від того козака орудувати зброєю й набрав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли.

Козаки вбиралися просто: в грубу сорочку, в кирею (довгий плащ без рукавів). За широким поясом носили пістолі й люльку, через плече носили торбинку з харчами і кулями, а до пояса на ремінець присиляли ще й по¬рошницю з порохом.їли сушену рибу й печене м'ясо та риб'ячу юшку, бо риби в ріках та всякого звіра та птаства в степу було дуже багато. Пекли сухарі з пшеничної муки.

Жінок на Січі не було, і ніхто не смів мати на Січі жінки, навіть сам отаман. За це грозила кара смерті. Коли козак був жонатий, то жінка й діти жили десь на селі або на хуторах, по так званих «зимовиках». Там жив і козак, коли не було війни. Він господарив, вів велику пасіку, полював, а завжди частину з того віддавав на Січ. Там звичайно й зимував. А коли кошовий отаман оголошував воєнний похід, приміром, на турка, то ко¬зацькі гінці роз'їздилися по тих хуторах-зимовиках, що звичайно були добре обгороджені й заперті міцними во¬ротами, і закликали козаків-хуторян на Січ, на війну. Во¬ни під'їздили до воріт і кликали:

— Пугу! Пугу!

Так кликали кілька разів, аж доки козак не вийшов з хати й поспитався:

— А хто там?

— Козак з Лугу! — відповідали посланці.

Тоді козак відчиняв ворота, бо знав, що то свої, запрошував їх у хату, гостив щиро, а потім збирався, прощався зі своєю родиною й виїздив разом з посланцями на Січ.

Січове військо ділилося на полки на 500 осіб. Полк мав п'ять сотень по сто люда; сотня мала десять десяток (курінів) по десять люда. Полками командували пол¬ковники, сотнями сотники, а десятками десятники, так звані курінні отамани. 1 власне кожний такий курінь жив в окремій хатці-курені. Канцелярію вів писар, що писав усякі письма й прикладав печатку, на якій був напис: «Печать Славного Війська Запорозького Низо¬вого».

Цілою Січчю командував кошовий, що його звали «батьком-кошовим». Його вибирали на спільній раді, на майдані серед Січі.

Кого вибрали, того могли й скинути, коли був несправедливий, але доки був старшим, то сліпо його слу¬хали, і він мав право карати навіть смертю. Йому до помочі були судді й осаули.

Коли збиралися в похід, то на Січі був великий рух. Одні рихтували човни, інші зброю, ще інші пекли й ва¬рили в казанах харчі на дорогу. Січові шевці шили чо¬боти, кравці одежу, римарі робили упряж, ливарники відливали з олова кулі. А котрі вже були готові, обсту¬пали січового бандуриста, старого козака, що грав на бандурі і співав про славних отаманів і гетьманів, про походи на турків і татар. Часто й танцювали собі для охоти й жартували, завжди були веселі.