Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади на Україні

Українські більшовики опинилися в складній ситуації. 5 грудня вони та їхні прибічники (зага¬лом 124 делегати) залишили залу Всеукраїн¬ського з'їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправочинністю з'їзду. Того самого дня Гене¬ральний секретаріат дав офіційну відповідь Рад¬наркомові на його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що «неможливо одночасно визна¬вати право на самовизначення «аж до відокрем¬лення» і робити грубий замах на це право, наки¬даючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася». Рішуче відкидалися спроби Раднаркому втрутитись у державне й політичне життя УНР. «Претензії народних комісарів на ке¬рування українською демократією, — наголошу¬валось у відповіді, — тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на тери¬торії самих Народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості. Доки у Велико¬роси розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоювала в царизму революція — Генеральний секре¬таріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу». Як бачимо, це не було пошуком компромісу з Петроградом.

Насправді ж більшовики виявилися спритни¬ми практиками, обізнаними з життям. До всього, вони остаточно відкинули моральні принципи в політиці. Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній ультиматум визнавав право ук¬раїнського народу на самовизначення аж до повного відокремлення, це не завадило Раднар-комові послати в Україну свої війська. Перші ешелони під командуванням Ховріна й Сіверса прибули до Харкова 9 грудня. Місцевий ревком на чолі з більшовиком Артемом застерігав ра¬дянські частини «від будь-яких ворожих дій про¬ти харківських радівців». З останніми, читаємо в Антонова-Овсієнка, «місцеві більшовики об'єд¬нано працювали у «Ревштабі» й не вважали можливим стати у конфлікт з Центральною Ра¬дою». Однак за наказом Сіверса в ніч на 10 груд¬ня було обеззброєно українізований броне-дивізіон. 11 грудня до міста прибув командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко. Харків став їхнім форпостом. Там було встановлено жорсткий режим. Штаб загону Сіверса перетворився на судилище. В Антонова-Овсієнка є згадка про члена революційного суду матроса Грушина, який «вважав, що кожен біло¬ручка підлягає знищенню».

В цей час до Харкова приїхала група деле¬гатів, яка залишила київський з'їзд рад. 11-12 грудня під охороною радянських військ нашвид¬куруч було інсценізовано альтернативний з'їзд рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (із понад 300 існуючих в Україні) та війсь¬ково-революційних комітетів. Попри це, право-чинність з'їзду, на відміну од київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків цей так званий з'їзд схвалив повстання в Петрограді й політику Раднаркому, проголосив установлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який, своєю чергою, створив Народний секретаріат — ра¬дянський уряд України. ЦВК рад України і Народ¬ний секретаріат були маріонетковими утворен¬нями червоного Петрограда й не мали особливо¬го авторитету навіть серед більшовиків Харкова. Зате це була справжня знахідка для Раднарко¬му, яка дала йому змогу формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерально¬го секретаріату, а наступного дня створив край¬овий комітет боротьби з контрреволюцією. Тим часом із Росії прибули нові радянські частини й під командуванням Єгорова, Сіверса та Сабліна повели наступ на Донбас і південь України.В Харкові 12 грудня 1917 р. Україну було проголошено республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Рад та Ге¬нерального секретаріату й створення радянсько¬го уряду України — Народного секретаріату — в складі: Артем (Ф.Сергєєв), В.Ауссем, Є.Бош, С.Бакинський, В.Затонський, Р.Люксембург, М.Скрипник, Є.Терлецький, В.Шахрай, ГЛапчинський. Попри піднесений тон маніфесту, ста¬новище уряду залишалося невизначеним.

Прізвища членів Народного секретаріату були цілком невідомими Україні. Навіть Харківський більшовицький комітет і Харківська рада робітни¬чих депутатів не бажали визнавати цього уряду. Цікаві спогади залишила Євгенія Бош: «Брак ак¬тивної підтримки з боку керівних харківських то¬варишів дуже ускладнював роботу Радянського уряду в Харкові. При іншому ставленні верхівки парторганізаціїДонецько-Криворізької області не було б перебоїв у роботі ЦВК, бо не довелося б одразу ж після повалення Центральної Ради пе¬реїздити до Києва, а згодом перекочовувати ЦВК й Народному секретаріатові з міста до міста».

Лише командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко налагодив зв'язок із ЦВК й допоміг Народному секретаріатові з приміщенням, яке реквізували в газети «Южньїй край». На базі цієї газети почав видаватися «Ве-стник Народного секретариата». Для чого це робилося, ми вже говорили: створити ілюзію, ніби з Центральною Радою воює не Рада народних комісарів, а Народний секретаріат. До цього прийому більшовики вдаватимуться не раз.

Вже згадувалося, як Троцький намагався ви¬користати представників ЦВК й Народного сек¬ретаріату на переговорах у Бресті, щоб не допу¬стити підписання українською делегацією окре¬мого договору. Однак з цього нічого не вийшло. Не домігся особливих успіхів Народний секре¬таріат і в сфері внутрішньої політики. Люди, які входили до нього, були революціонерами-руйнівниками, не готовими до державотворчої діяльності. До всього, більшість із них не сповіду¬вала ідеї української державності. Тож не диви¬на, що вже в січні 1918 р. Україна почала розпа¬датися на окремі частини. 17 січня в Одесі було проголошено в межах Херсонської та частково Бессарабської губерній Одеську радянську республіку, а ЗО січня (другого дня після пе¬реїзду Народного секретаріату до Києва) в Хар¬кові — Донецько-Криворізьку радянську рес¬публіку. Про самостійну діяльність радянського уряду України, тим паче про національне, при¬наймні в межах радянської системи, державотво¬рення не доводиться говорити. Тільки й того, шо Народний секретаріат і ЦВК репродукували по¬станови РНК та провадили уніфікаційну політику. Було скасовано всі розпорядження Центральної Ради, ліквідовано українську грошову систему, поширено на територію України постанови та де¬крети РНК, зокрема про землю, робітничий конт¬роль, націоналізацію промислових підприємств. Промовистим є той факт, що саме декретом Рад-наркому, а не Народного секретаріату було націо¬налізовано харківський завод Гельферік-Саде. І взагалі, промисловість України потрапила під п'яту Вищої ради народного господарства, ство¬реної 2 грудня 1917 р. в Петрограді.