Правда про проголошення російськими більшовиками радянської влади на Україні

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструк¬тивну руїнницьку політику більшовиків.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат для стабілізації становища в країні й недопущен¬ня анархії в армії закликали регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд. 17 ли¬стопада було ухвалено рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки.

Не всі з цих заходів виявилися ефективними. В намаганні створити федеральний уряд далі намірів і балачок справа не просунулася, що, звичайно, було на руку більшовикам, які вбача¬ли у Центральній Раді свого основного суперни¬ка в боротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. Роз¬горнулася шалена пропагандистська кампанія, в перебігу якої Центральну Раду змальовували як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з гене¬ралом Каледіним. Це — по-перше. По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Централь¬ної Ради. Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях українських соціал-де¬мократів та есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проштовхувалась ідея пере¬обрання Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад шляхом забезпечення на ньому не¬обхідного більшовикам складу делегатів. І, по-четверте, чинився силовий тиск. 27 листопада в Могилеві при Ставці більшовики створили революційний польовий штаб для боротьби з військами Каледіна, Дутова й Центральної Ради, їх оголосили контрреволюційними.

У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за ме¬жами України, перебазуватися в УНР, а ЗО лис¬топада обеззброїв і вислав з Києва по-більшо-вицькому наставлені частини міського гарнізону. 23 листопада на Українському фронті було укла¬дено перемир'я. Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведення в Києві з'їзду представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнського з'їзду рад).

Не можна не завважити, що дії УЦР і Гене¬рального секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер. Більшовики випереджали лідерів УЦР на крок чи два в політичній грі, нав'я¬зуючи їм зручні для себе умови. Так, звинуватив¬ши українців в обеззброєнні пробільшовицьких частин у Києві, більшовики обеззброїли українізо¬вані частини на Північному та Західному фронтах, блокували їх передислокацію в Україну. Криленко чинив усілякі перепони на шляху створення Ук¬раїнського фронту. Яскравим виявом агресив¬ності Петрограда щодо України став ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня — класичний зразок ре¬волюційної демагогії, яким створювався черговий прецедент для розпалювання конфлікту. У чому ж звинувачував цей документ Центральну Раду? Насамперед у тому, що вона «веде двозначну буржуазну політику»(?). Далі цей невиразний аргумент розшифровувався як небажання Ради скликати Всеукраїнський з'їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним пред¬ставником трудящих мас України. Звинувачення було безпідставним, бо згаданий з'їзд мав відкри¬тися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді. Як бачимо, ультиматум не¬хтував об'єктивними обставинами. Натомість мо¬вилося в ньому про «кроки» Ради, які унеможли¬вили угоду, бо накази Генерального секретаріату про передислокацію українізованих частин на те¬риторію України призвели до дезорганізації фронту. Розмежування між фронтами, зазнача¬лося в ультиматумі, могло бути проведене «лише шляхом організованої угоди урядів обох рес¬публік». Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Цент¬ральну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний: обеззброєння Радою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але якщо на початку ульти¬матуму РНК визнавав Українську Народну Рес¬публіку й навіть її право повністю відділитися од Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завершальній частині цього доку¬мента повторювалися ті самі звинувачення й ви¬сувалася вимога взяти участь у боротьбі «з контр¬революційним кадетсько-каледінським повстан¬ням». У разі неприйняття означених вимог протя¬гом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні».

Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була не¬обхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України. Це засвідчив у «Записках о гражданской войне» В.Антонов-Овсієнко: «Зіткнення з Радою уявлялось абсолютно невід¬воротним, і при мені тов.Криленко, за вказівкою Смольного, відправив у Київ [...} ультиматум».4 грудня в Києві відкрився з'їзд представ¬ників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з'їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики, ви¬явившись у значній меншості, від самого почат¬ку з'їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР: «Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітни¬чих і солдатських депутатів стверджує, що цент¬ралістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія». Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, то більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські ус¬тановчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати не могли дати жод¬них пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою.