Джерела й канали інформації між українською еміграцією та УРСР у 20-х – на початку 30-х років

Ті чи інші події і процеси в радянській Україні, виступи партійних та радянських зверхників визначали тематику аналітичних та оглядових статей у емігрантській періодиці. Так, у декількох числах журналу “Розбудова нації” друкувався аналітичний огляд “Українізація” України” [6]. Ряд публікацій під рубрикою “На радянській Україні” присвячено проблемам ліквідації неписьменності в УСРР [7], судовому процесу над Спілкою Визволення України (СВУ) [8], розвитку промисловості в Україні [9], резонансній статті М.Волобуєва у журналі “Більшовик України” [10]. Полемічні статті з приводу пекучої проблеми рееміграції до радянської України помістив інший націоналістичний часопис “Національна думка” [11]. На шпальтах тижневика “Тризуб” чільне місце займала тема українізації в УСРР, на Кубані, Північному Кавказі, Далекому Сході, Воронежчині та Курщині [12].

Велику увагу емігрантські часописи приділяли публікації листів з радянської України від своїх симпатиків. Оскільки через міркування безпеки їх автори ховалися за псевдонімами, немає змоги визначити, наскільки ці листи були достовірними чи бодай з яких регіонів України вони надсилалися і як потрапляли за кордон. У листах йшлося про перебіг НЕПу, стан українізації, церкви, про настрої людей тощо. З 1932 року всі інші проблеми витісняє тема голодомору. Крім листів, друкувалися й статті дописувачів із-за Збруча.

Одним з інформаційних каналів були свідчення очевидців. Політичні емігранти з Наддніпрянщини, що вороже ставилися до радянської влади, не могли відвідувати батьківщину. Поодиноких нелегальних поїздок партійних емісарів було замало для відтворення об’єктивної картини того, що відбувалося за Збручем. Не вдалося створити свою організаційну сітку на Східних українських землях (СУЗ) і Організації Українських націоналістів (ОУН), хоч її речники рахували на свій карб всі прояви національної свідомості в УСРР, видаючи тим самим бажане за дійсність. Про те, наскільки їх уявлення про перспективи національної революції інколи були далекими від реальності, свідчить публікація у “Розбудові нації” статті “одного з краєвих наддніпрянських націоналістів, члена “Комсомолу”. Автор статті стверджував, що соціальна нівеляція села, створення колгоспів “як осередків організованого спротиву селянства”, українізація міст є сприятливими обставинами для опанування молоддю, що маскується комсомолом, політичного й громадського апарату в УСРР й перетворення внаслідок цього соціальної більшовицької революції в національну [14].

Натомість досить частими стали поїздки до радянської України представників галицької наукової та культурної інтелігенції, особливо тих, хто був відомий своїм совєтофільством. Щирими прихильниками радянської влади зарекомендували себе професори М.Лозинський, К.Студинський, директор Українського національного музею у Львові І.Свєнціцький. У низці статей та інтерв’ю, які були надруковані в багатьох українських часописах, К.Студинський та І.Свєнціцький ділилися своїми враженнями про національно-культурне життя в УСРР, де вони перебували в наукових відрядженнях [15]. Студинський, запрошений на ювілей М.С.Грушевського, відвідав Київ, Харків. В інтерн’ю кореспонденту Українського телеграфного агенства він висловив переконання, що “українізація не фікція, а реальний факт, що його так розумно й глибоко здійснює радянська влада” [16]. Іларіон Свєнціцький оцінив українізацію як “дійсно шлях до інтернаціоналізації ваги України, дійсно найбільший здобуток України в СРСР, про який не мріяли навіть найбільш гарячі патріоти 1914 року, коли зривалися до війни з царською Росією”, вона є “в дійсності великим відродженням України” [17].Більш критичними були дорожні нотатки професора М.Кордуби, який у березні 1928 року приїздив до Києва й брав участь у шанобливому засіданні історичної секції Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) з нагоди 20-річчя з дня смерті В.Б.Антоновича [18]. Й зовсім несподіваною для партійно-радянського керівництва була характеристика становища в УСРР Мирославом Січинським (відомим тим, що у 1908 році він убив намісника Галичини Анджея Потоцького, за що був заарештований, але зумів звільнитися й виїхати за кордон). У серпні 1928 року М.Січинського делегувала в Україну із США робітнича політична організація “Оборона України”. Після повернення він дав інтерн’ю, що набуло широкого розголосу. Суть відповідей Січинського на запитання кореспондентів зводилася до того, що Україна не є самостійною державою, нею абсолютно править комуністична партія, що спирається на бюрократію; у самій партії безроздільно владарюють декілька провідників і т.д. [19].

Набагато менше інформаційних можливостей узнати правду про українську еміграцію було в підрадянській Україні. Навіть у відносно ліберальні 20-ті роки там існував жорсткий ідеологічний диктат. Преса та інші джерела інформації із-за кордону були недоступні для пересічних людей. Засуджувалися і будь-які контакти із зарубіжними засобами масової інформації. Так, коли голова НТШ К.Студинський вмістив у львівському щоденнику “Діло” статтю, в якій піддав критиці керівництво ВУАН за невмілу організацію роботи і проведення “русифікаторської” лінії у доборі співробітників, академік С.Єфремов відповів йому статею “Про двох лицарів” у цій же газеті у червні 1928 р. Він довів помилковість поглядів Студинського і безпідставність звинувачень на адресу ВУАН. Ця публікація стала підставою для публічного осуду Єфремова, який звинувачувався у контрреволюції за те, що для відповіді він звернувся до “буржуазних” засобів інформації [20].

Про життя емігрантів в УСРР узнавали із критичних статей у центральній пресі [21], реферативних оглядів зарубіжних журналів [22]. Національно свідомі комуністи, які займали високі посади, мали можливість знайомитися з оглядами зарубіжної, в тому числі української емігрантської преси, які регулярно готував інформаційний відділ ЦК КП(б)У [23]. У виступах на партійних з’їздах, конференціях, пленумах керівні діячі охоче цитували своїх політичних суперників з наступним, зрозуміло, спростуванням цих тверджень. Наприклад, про еміграцію і брошуру В.Винниченка “Поворот на Україну” говорив М.Попов на 6-ій Волинській партійній конференції у грудні 1926 р. [24]; Л.Каганович цитував О.Шульгина у привітальному слові Х Всеукраїнському з’їзду Рад (квітень 1927 р.) [25]. Зачитав уривки із заяви “достатньо крупної особи, що відігравала провідну роль у петлюрівщині” В.Балицький на 2-ій конференції КП(б)У у квітні 1929 р. [26].