Джерела й канали інформації між українською еміграцією та УРСР у 20-х – на початку 30-х років
Міжвоєнна українська політична еміграція стала закономірним наслідком поразки визвольної боротьби 1917-1920 рр. Вона включала десятки тисяч людей, які територіально представляли всі українські землі, а соціально всі основні тодішні класи і групи населення України. Але політичний характер української еміграціїї визначала передусім та її частина, яка на батьківщині належала до інтелігенції і безпосередньо, або через політичні партії й установи, прилучалася до державотворчої діяльності.
Головними країнами перебування українських емігрантів після рееміграції початку 20-х років стали Чехословаччина, Польща, Франція та Німеччина. “Периферійні” осідки знаходилися на території Румунії, Австрії, Югославії, Туреччини тощо.
Українська еміграція не була єдиною ні за територіально-етнічним походженням (наддніпрянці, галичани, кубанці), ні за політичною орієнтацією (створені ще в Україні партії з традиційними чи модифікованими назвами і програмами і нові, засновані уже за кордоном, дослідники поділяють на чотири політичні течії: ліберально-демократичну, соціалістичну, монархістську та націоналістичну) [1].
Разом з тим, спільним надбанням усіх українських емігрантів стала “самостійницька ідея, утверджена збройною боротьбою, що тривала до 1921 року” [2], а також ідея соборності всіх українських земель. Цей фактор, а також наддніпрянське походження переважної більшості партійних організацій, які діяли серед міжвоєнної української еміграції, зумовили особливу увагу до подій у підрадянській (або, як її називали українці за кордоном, “матірній”) Україні.
Необхідною умовою адекватної оцінки становища в УСРР була наявність достовірної інформації про процеси, які там відбувалися. У свою чергу, стан справ в українському еміграційному середовищі постійно був у центрі уваги керівних кіл радянської України; цікавив він також і національно-свідомі елементи українського суспільства, які посилювалися на хвилі українізації.
На формування позитивного образу радянської дійсності й на розклад української еміграції були спрямовані офіційні, строго дозовані коментарі, повідомлення, статистичні матеріали, які поширювалися через інформаційні агенства й потім тиражувалися пресою країн осідку емігрантів. Пожвавлення на тлі українізації контактів між науковими й культурними інституціями сприяло розповсюдженню пропагандистської літератури. Активну діяльність розгорнули радник Повпредства СРСР у Варшаві Ю.М. Коцюбинський та консул у Львові Г.Ф.Лапчинський.
Але через “залізну заслону”, яка існувала практично від початку більшовицької влади” [3], офіційна інформація не була достовірною і не користувалася довірою в емігрантів. У гості до консула Лапчинського, як тоді глумливо говорили – “на ікру”, вчащали переважно представники галицької наукової та мистецької інтелігенції, яка пройнялася симпатіями до радянської влади, так званим “совєтофільством”. Політичних емігрантів серед “ікроїдів” не було [4].
Основним джерелом інформації про події в УСРР була радянська преса У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Зберігаються щотижневі (рідше – щодекадні) політико-економічні огляди газет “Комуніст”, “Вісти”, “Пролетарська правда”, інколи “Известий” і “Робітничої газети” [5]. Готувала огляди емігрантська пресова агенція (на жаль, більш детальних свідчень про цю агенцію авторам не вдалося розшукати). Кожний огляд сягав 20 – 25 сторінок машинописного тексту і містив передруки з названих газет, згруповані у тематичні рубрики: “Промисловість”, “Будівництво”, “Електрифікація”, “Фабрики”, “Фінанси”, “Транспорт”, “Кооперація”, “Нафта”, “Сільськогосподарські машини”, “Хлібозаготівлі”, “Культура”, “Релігія”, “Національні меншості”, “Українізація”, “Соціальні справи”, “Військові справи”, “Професійні справи”, “Партія”, “Адміністрація”, “Контрреволюція”, “Злочини”, “Пропаганда”, “Висновки”. Кількість і тематичне наповнення розділів змінювалися залежно від уваги, яку тій чи іншій проблемі приділяли в радянській пресі. Зокрема, після 1933 року були вилучені рубрики “Українізація” й “Національні меншості”.
Усі матеріали оглядів мали посилання на першоджерела. Наприкінці розділів і оглядів у цілому їх автори давали свої коментарі і висновки.
На відміну від 30-х років, преса 20-х, крім офіціозу, містила значну кількість аналітичних та критичних статей, дискусійних матеріалів. Друкувалися стенограми партійних з’їздів, конференцій тощо. Тому, попри деяку заангажованість авторів оглядів у підборці матеріалів, вони давали досить повну картину становища в радянській Україні.Передруки з радянської преси, як правило, з критичними коментарями, містили емігрантські та західноукраїнські періодичні видання. Постійними були рубрики “З Великої України” у пресовім органі екзильного уряду УНР часописі “Тризуб”, який видавався у Парижі; “На радянській Україні” у націоналістичному журналі “Розбудова нації”; “З радянської України” у газеті української соціал-демократичної партії “Вперед”; “З життя на Великій Україні”, “На Україні рідній” – у газеті галицьких соціал-радикалів “Громадський голос” та ін. Надзвичайно насиченим інформацією про події в УСРР був щоденник Українського Національно-Демократичного Об’єднання (УНДО) “Діло”.