СТРАТЕГІЯ ТА ПРОГРАМА КОНСТРУКТИВНОЇ СУСПІЛЬНО-ДЕРЖАВНОЇ ОПОЗИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УРСР

Так само підібраний КГБ «журналіст» Юрій Iванченко, який очолював Київську мережу, був теж удостоєний Золотого хреста ОУН. Так само за видатні заслуги Т. Білінського, який, між іншим, зустрічався з Iванченком у Польщі, теж нагороджено Золотим хрестом і срібною медаллю ім. С. Бандери.

Наведений приклад є переконливим свідченням, що Україна не була готова ні до широкого підпільного руху опору, ні, то більше, до збройної боротьби, збройного повстання, оскільки не було можливості охопити велику територію мережею підпільних груп. Реальний політичний стан у колишній УРСР був такий, що про підпільну, збройну революційну боротьбу у 60—80 рр. не могло бути і мови. Якщо навіть погодитись із деякими авторами сумнівних з погляду історичної вірогідності досліджень, що підпілля не було до кінця розгромлене, перебувало у глибокій конспірації, то виникає питання, в чому полягав сенс його існування?Гляньмо на порушене питання під іншим — теоретичним і історичним кутом зору. Осмислюючи кінцеві результати революційних вибухів, які за різних часів мали місце в Європі й світі, неминуче дійдемо висновку, що навіть за наявності певних організаційних сил в УРСР, готових розпочати пропаговану в певних діаспорних колах революційну боротьбу, така боротьба могла б дуже дорого обійтися українському народу й Україні загалом. Достатньо згадати бодай досвід найвідоміших революцій, аби переконатися у зворотному їх ефекті. Один із прикладів — національно-визвольна революція 1566—1609 років проти імперської влади — іспанського абсолютизму і католицької церкви у Нідерландах, яка назавжди розмежувала цілість єдиної колись країни на дві частини — більш активну у революційній боротьбі Голландію (за аналогією можна б назвати — Галичину) і менш активну — Фландрію, тепер Бельгію (за аналогією — Східну Україну), які досі існують як окремі держави, хоч зберегли спільну для голландців і фламандців мову.

Чи не чекала така доля Україну з можливим і бажаним для її супротивників розмежуванням на західну й східну? Такий варіант досі існує в активній геополітичній стратегії російських шовіністів не тільки партії Жириновського (ЛДПР), а й Зюганова (КПРФ). Щоб переконатися в цьому, достатньо ознайомитись із деякими працями цих авторів. Один з керівників ЛДПР А. Митрофанов у книжці «Шаги новой геополитики» (М., 1997) пише: «Парламентские речи российских депутатов, утверждающих, что южная и восточная Украина — это Россия, а 6 западных областей — отдельное государство — Галиция, это нормальное явление. Этого не следует бояться». Аналогічні думки зустрічаємо у працях Ю. Кузнецова та інших авторів, яких я неодноразово цитував у ряді статей, що торкаються українсько-російських стосунків.

Вище наведені приклади й паралелі підводять до висновку, що для нового покоління українських патріотів кінця 80-х рокiв залишався єдиний варіант боротьби за здобуття Україною незалежності — еволюційний, парламентський. Враховуючи, що еволюційна теорія всеохопна, що нею просякнуті всі процеси, які відбуваються у живій природі, матерії і людському суспільстві, завдання політичних сил полягало в тому, щоби вміло приспішувати, стимулювати й активізувати суспільні процеси, спрямовуючи їх у русло реалізації національної ідеї.

Українська гельсинська спілка в основу своєї політичної філософії поклала еволюційну теорію. У Декларації принципів записано, що УГС відстоює право окремих осіб чи громадських груп конституційним шляхом домагатися здійснення своїх ідеалів державності. Це був винятково сприятливий (під кутом зору складних внутрішніх і зовнішніх обставин) час для такої діяльності. Проведену у 1975 році в Гельсинкі Нараду з питань безпеки і співробітництва у Європі слід зарахувати до геніальних стратегічних витворів європейської й американської демократії, а факт підписання Гельсинського акта керівником СРСР Л. Брежнєвим — одним із найбільших здобутків західної дипломатії.

Не відкидаючи внутрішніх суперечностей, які роздирали Радянський Союз, насмілюся твердити, що розпад радянської імперії і звільнення поневолених більшовицьким режимом народів почалися саме із дня підписання Гельсинського прикінцевого акта і створення в республіках колишнього СРСР гельсинських груп.

Перейнявши естафету Гельсинської групи, засновники УГС добре усвідомили, що для здійснення великого задуму гурток людей неспроможний був покласти на свої плечі той тягар, який могла витримати й нести тільки добре структурована організація. Саме це було основною причиною переростання УГГ в УГС.

Аналізуючи значення УГС в українському державотворенні, приходимо до таких висновків:

— завдяки легальній конструктивній опозиційній діяльності УГС Україна включилася у загальноєвропейський гельсинський процес;

— опираючися на міжнародні правові норми, УГС вимагала від радянського керівництва дотримуватися Загальної декларації прав людини ООН, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права і здійснювати на практиці пункти Гельсинського прикінцевого акта, активної демократизації суспільного, політичного і економічного життя, що давало можливість акцентувати увагу на колоніальному статусі України, необхідності трансформувати тоталітарний Радянський Союз у демократичний Союз республік — як перший етап шляху до незалежності;