СВЯТОСЛАВ
964 р., згідно непевної хронології Несторової «Повісті временних літ», Святослав «виріс і змужнів». Книжник малює романтичний і заразом героїчний образ видатного воїна і полководця, борця за незалежність Руської землі: «Став він (Святослав. — Авт.) збирати багато воїнів хоробрих. І легко ходив у походах; мов пардус1, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м'яса, але, тонко нарізавши конину чи звірину, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підістлавши пітник, із сідлом у головах. Такими самими були й усі інші його воїни. І посилав у інші землі зі словами: «Хочу на вас іти...»
Історики гадають, що Нестор просто переповів воїнську пісню дружинників Святослава. Адже той князь наче самою природою був створений для звитяжних, подвигів далеких походів і переможних битв. Коротке, у неповних дев'ять років, самостійне правління Святослава у Києві описане літописцями майже виключно на підставі пам'яток усної народної творчості, що дійшли до них від часів цього останнього дружинного князя, улюбленця своїх ратників, котрий ділив з ними спеку й холод, спрагу й голод, хвороби й труднощі виснажливих походів, гіркоту поразок і радощі перемог. Святослав став героєм дружинного епосу саме тому, що він майже завжди перемагав ворогів Руської землі. У фольклорі звичайно зберігаються образи переможців, здоланого героя швидко забувають або згадують про нього коротко й сумно.
Історикам майже нічого не відомо про дитячі та юнацькі роки Святослава. З посередніх вказівок джерел можна зробити висновок, що народився він на початку 30-х рр. Х ст. 12—14-річним хлопчиком брав участь у поході матері проти древлян. Святослав одержав владу з рук старіючої Ольги у важкий для Давньоруської держави час. Одвічна суперниця Русі Візантія прагнула підточити могутність північного сусіда. Уряд у Константинополі намагався відтіснити Київську Русь від Чорного моря, яке арабські географи тоді називали Руським. Візантійські політики силкувались перешкодити давньоруській торгівлі з Півднем і Близьким Сходом. З цією метою вони нацьковували незліченні орди печенігів на південноруські землі. А підштовхуваний імперією Хозарський каганат на кінець князювання Ольги наглухо зачинив гирла Волги й Дону для руських купців. Доклала рук до цього й держава волзьких болгар (тюрків), що не пропускала тих купців через свої володіння на Схід; до ринків Середньої Азії. Перед Святославом постало кілька першочергових завдань зовнішньої політики, які цей князь почав вирішувати дійовим засобом — війною.
Літописці й історики минулого розглядали Святослава виключно як князя-воїна, що віддавав перевагу воєнним методам розв'язання конфліктів перед дипломатичними й узагалі мирними. Він, як гадали раніше у відповідності із ставленням до князя Нестора та інших давньоруських книжників, мало дбав про рідну землю. Літописець вклав до уст простих киян осудливі слова: «Ти, княже, шукаєш чужої землі, а свою покинув». Видатний російський історик початку XIX ст. М. Карамзін, що взагалі-то високо цінував Святослава, з жалем зауважив, що цей князь, «зразок великих полководців, не є прикладом государя великого, тому що він славу перемог поважав більше державного блага».
Лише в останні десятиріччя ставлення вчених до Святослава почало потроху змінюватись. Вони переконались у тому, що князь за допомогою воєнних походів розв'язував життєво важливі для Русі справи взаємин з агресивними сусідами. В цьому він відрізнявся від інших середньовічних князів і королів хіба що тим, що був більш удачливим у війні. Та й про рідну землю Святослав турбувався не менше від своїх попередників.
Вже перший похід Святослава, всевладного володаря Русі, відбувся в найбільш важливому тоді для Русі напрямку — до межиріччя Оки й Волги. Ця, на перший погляд, суто завойовницька експедиція мала на меті розв'язання великих завдань як державотворчого, так і зовнішньополітичного плану. Істориків не повинен вводити в оману фольклорно-узагальнюючий тон розповіді «Повісті Временних літ» про той похід 964 р.: «Пішов Святослав на Оку річку і на Волгу, і зустрів вятичів, і сказав їм: «Кому данину даєте?» Вони ж відповіли: «Хозарам — по шелягу від рала даємо». Далі розповідь Нестора уривається — певно, перша спроба підкорити вятичів зазнала невдачі. Це стисле повідомлення літопису є цінним, для розуміння триваючого процесу складання давньоруської державності. Величезний і могутній союз вятицьких племен найдовше зберігав незалежність від Києва. З складеного Нестором переліку східнослов'янських племінних об'єднань, чиї воїни вирушили у війську Олега на Царгород 907 р., відомо, що вятичі тоді якимось чином залежали від київського князя. Але ні в «Повісті временних літ», ні в Новгородському літописі не сказано, що Олег зумів підкорити вятичів. Можливо, вони пішли на Візантію як союзники київського володаря?Отже, Святослав розумів бажаність, якщо не необхідність, приєднання вятичів до Давньоруської держави. Через два роки, повертаючись з переможного походу проти Хозарського каганату, «вятичів переміг Святослав і данину на них наклав» («Повість временних літ»). І все ж таки головною метою походу 964 р. було вирішення хозарської проблеми. Бо Хозарська держава тоді посилила свою активність на рубежах Русі, вступивши у союз з її заклятим ворогом — печенізькими ханами.
Знову й знову доводиться жалкувати з приводу надмірної лаконічності розповіді Нестора й складача Новгородського літопису про перший хозарський похід київського князя: «Пішов Святослав на хозарів. Почувши про це, хозари вийшли назустріч із своїм князем каганом і зійшлись битися, і в битві здолав Святослав хозарів і місто їх Білу Вежу взяв, і переміг ясів і касогів».