ВОЛОДИМИР МОНОМАХ

Перше широкомасштабне вторгнення половецьких орд на Русь сталося 1068 р. Літописець-християнин у дусі середньовічного письменства, оповідає про цю подію: «Прийшли іноплеменники на Руську землю, половців безліч. Ізяслав же, Святослав і Всеволод вийшли їм назустріч на Альту (річка у Переяславській землі. — Авт.). І коли настала ніч, вони пішли один на одного. За гріхи наші напустив Бог на нас поганих (язичників — Авт.), і побігли руські князі, й перемогли половці». Це надміру коротке повідомлення наповнене безпосереднім відчуттям учасника битви. Чомусь вона відбулася вночі. Можливо, половецькі хани вирішили скористатися з ефекту несподіванки, маючи справу з краще, ніж їхні воїни, озброєними руськими кіннотниками?

Поразка дружин братів Ярославичів і народного ополчення киян на Альті 1068 р. тяжко вразила серця руських людей. Академік Б. Рибаков припускає навіть, що сумній тій події присвячено кілька давньоруських билин, де згадується Шарк-велетень. Дійсно, на чолі половецьких орд тоді стояв знаменитий хан Шарукан. Одна з таких билин узагальнено образно описує перемогу того хана над русичами:

На широком раздолье

Шарк-великан похаживае,

На широком раздолье

Шарк-великан посматривае,

Что не любо — мечом булатным раскрошивае,

Что не любо — ногами железными вытаптывае...

Дехто з істориків припускає, що 15-річний Володимир Мономах брав участь у тій першій нещасливій битві Русі з половцями 1068 р. Скажемо більше: він міг бути однією з активно діючих постатей у ній. Адже з написаного Володимиром на схилі життя «Повчання дітям» відомо, що вже з 12-13 років княжич виконував відповідальні доручення батька, найчастіше — воєнного характеру. Навіть для початку середньовіччя то був незвично ранній вік. Хоча формально хлопця з князівської родини вже у 12 років вважали дорослим і навіть висвячували на рицаря. Але на практиці княжичі самостійно діяли починаючи з 16—17 років.

Річ у тому, що батько Мономаха Всеволод з молодих літ віддавав перевагу книжкам і бесідам з вченими людьми та ченцями перед бойовим сідлом. Він страшенно не любив ходити в походи і взагалі воювати, воліючи владнувати незгоди дипломатичним шляхом або чужими руками. От і став Володимир бойовим мечем у руці свого хитруватого й вайлуватого батька, котрий посилав сина замість себе всюди, куди тільки міг.

У «Повчанні дітям» Мономах стисло, але виразно описав повне небезпек життя, яке почав вести малим ще хлопчиком: «А тепер повідаю вам, діти мої, про труд мій, що ніс я в роз'їздах і на ловах з 13 років. Спочатку до Ростова (у Суздальську землю. — Авт.) ходив через землю вятичів, послав мене туди батько... Ще другого року ходив я до Смоленська». Можна уявити, як часом моторошно бувало 13-річному хлопчикові, коли їхав він на дужому бойовому коні попереду невеликої дружини через дрімучі бори межиріччя Волги й Оки, де на подорожніх чатували загони ще не приборканих київським урядом вятичів, на лісових галявинах стярчали страшні язичницькі «болвани», а, за переконанням людей того часу, чи не на кожному дереві ховався Соловей-розбійник.

Коли 1078 р. Всеволод по смерті старших братів Ізяслава й Святослава зробився великим князем київським, він посадив на своє місце чернігівського князя сина Володимира. Цим зневажив права свого племінника Олега, що як син його старшого брата Святослава мав, згідно давніх звичаїв престолонаслідування, переважні права на Чернігів. Олег до часу мовчав, бо в руках Всеволода була воєнна міць держави. А от коли 1093 р. Всеволод помер, син Святослава гучно заявив про свої права на батьківський стіл у Чернігові.Історики досі ламають голови над тим, чому Володимир, котрий в годину кончини батька був у Києві й легко міг захопити владу, не зайняв великокнязівського місця, а поступився ним своєму старшому братові в перших Святополку. Навіть сучасники не зрозуміли Володимира. Симпатизуючий йому Нестор пояснює таке дивне рішення Мономаха небажанням починати нові усобиці. Це слушне, але неповне пояснення. Справа полягала зовсім не в тому, що у Володимира не вистачало сили, аби втриматись на київському престолі, як гадає більшість істориків. Вважаємо, що Мономах просто виявився людиною, яка поважала закони суспільства й принципи заміщення княжих столів на Русі. Й ще раз довів це, коли добровільно віддав Чернігів Олегові, а сам поїхав до батьківської отчини — Переяслава. Здавалося, доля вела Мономаха замкнутим колом: немовлям він уперше потрапив до Переяслава й повертався туди зрілим сорокарічним мужем.