Помаранчева революція
Тут прозвучала дуже цікава думка щодо небезпеки пролетаризації. Справді, це революція проти пролетаризації. А наші південно-східні олігархи можуть існувати тільки тоді, коли робоча сила в цих регіонах коштуватиме менше, ніж вона реально може коштувати на загальнонаціональному ринку праці. Їхні підприємства можуть функціонувати й бути рентабельними лише якщо пролетаріат цих територій буде упослідженим — малоосвіченим, питущим, згодним на мінімальну заробітну платню. І найперше, що для цього потрібно зробити, — це заблокувати будь-яку інформацію. Тому що пролетаріат закінчується там, де починається вільна преса. Зрозуміло, що в постіндустріальному інформаційному суспільстві такі спроби абсолютно марні і безперспективні. Тому їм потрібно переходити на нові технології, цивілізуватися й поважати своїх найманих працівників. Але їхня психологія не дозволяє їм цього зробити. Тому ми зможемо їх подолати лише в наступному поколінні або за допомогою жорстких адміністративних заходів.
Щодо революцій і технологій. Будь-яка революція, яка здійснилася, мала в своєму зародку технології. Жовтневу революцію 1917 року досі багато хто вважає технологією. Це справа погляду, а не справа реальності.
Давайте не перебільшувати нової якості, якої набуває суспільство. Дійсно, нова якість формується, але зараз йдеться лише про стадію становлення. І цим процесом можна ще непогано маніпулювати. Упевнений, що ми ще це спостерігатимемо.
Я глибоко переконаний також, що ми зараз маємо справу не тільки із незакінченим процесом, а навіть не з його піком. Але за кілька років можна сподіватися на достатньо потужне зростання. Ми з колегами зійшлися на тому, що йде нове покоління, якому зараз близько 20 років (тобто 1980, 1981 років народження), — принципово інше за своїми соціальними практиками, психологією. І тільки коли воно візьме владу — а це буде більш активне покоління, ніж наше (тридцятирічних і сорокарічних), в нас піде стабільний розвиток. Поки що, в найближчі п’ять-десять років, ми приречені на достатньо жорсткі коливання.
Ми зараз все переводимо у площину виключно політичних результатів. А я хотів би сказати про результати, пов’язані із суспільною свідомістю і, знову ж таки, відмінностями поколінь. Нещодавно ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький сказав дуже важливу річ (ще до того, як стало відомо, чим закінчаться усі ці події). Він сказав, що це покоління або зламається у цих подіях, або відчує смак перемоги. Це, до речі, стосується не тільки молодих людей, але й середнього класу: йдеться про усвідомлення власної суб’єктності, можливості впливати на процес прийняття рішень. Самі масові акції громадянської непокори вписуються в теорію справедливості Джона Роулза, де йдеться про те, що розуміння легітимності базується на визнанні справедливості. У нашому ж випадку було усвідомлення несправедливості того, що відбулося. Таким чином, цей масовий акт протесту був якраз спрямований на відновлення справедливості. І оскільки цього результату було досягнуто, то смак перемоги, якщо він залишиться, якщо він все-таки приведе до зрушень у масовій свідомості, буде найбільшим суспільним результатом «помаранчевої революції».
Кого можна у цих подіях вважати реальними переможцем, чи є вони взагалі і як може розвиватися характер перемоги?
Переможцем я в першу чергу вважаю себе як громадянина. І, відповідно, українське суспільство. Що буде далі та чи вважатиму я себе переможцем через рік — невідомо.Також можна говорити про перемогу певних цінностей і принципів. Перш за все, цінності ненасильства. По-друге, вміння досягати компромісу. Є два засоби вирішення соціальних конфліктів — або знищення протилежної сторони, або компроміс. Вівці мають знаходити компроміс з вовками. І при всіх мінусах парламентського компромісу, вовки все-таки не з’їли овець, а вівці не розстріляли вовків. І третій принцип — це принцип свобод. Цей принцип має й духовне походження, і психологічне, й соціально- економічне. Народження третього класу, поєднання особистості з приватною власністю вмикає механізм самодетермінації поведінки. І саме цей механізм породжує потребу в свободі. Людина починає цінувати свою волю, свої бажання. Люди ж вийшли на Майдан саме тому, що завдали утиску їхній волі.
Можна сказати і так: перемогло, безумовно, суспільство. Але суспільство і програло. Програло тому, що воно було вимушене виходити на майдани для того, щоб відстоювати свій вибір. Тому що політики не змогли знайти в собі розуму, щоб не допустити масового невдоволення. Другий момент — наша революція ще дуже юна. Якщо згадати історію, то всі революції в перший місяць були досить безкровними. Я дуже сподіваюсь, що наша ситуація буде винятком із цього правила, але не потрібно забувати суворі уроки історії.
На мій погляд, головний результат такий. Ті, кого вважали вівцями, не дали вовкам себе з’їсти. Я можу навести чимало прикладів, коли зганяли на площі десятки тисяч людей, які мерзли та мокли з примусу. А тут люди самі прийшли на Майдан — мерзнути й мокнути задля того, щоб їх не вважали вівцями, і щоб довести, що в них також є право на власний вибір. Вони, поза сумнівом, виграли. Мені здається: якщо хоча б у частини цих людей збережеться цей смак перемоги, оце й буде їхній виграш. Головне — зберегти цей смак перемоги.