ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Я. Грицак звертає увагу на те, що Я. Головацький запропонував нову тактику розвитку національного руху: "Стаття сповнена гострої критики полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і злочинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до розвитку національної культури. Коли інші слов’янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, "під ласкавим пануванням Австрії живуть без літератури, без часопису, без національної освіти, без шкіл, як варвари". Але його критика не зачіпала австрійського уряду".
Він пророче відзначав загрозу можливих революційних виступів підвладних і пригнічених Австрійською імперією народів, у першу чергу, слов’янських. Серед цих народів становище українського є, по-своєму, унікальним — не маючи своєї еліти, він своє національне відродження, вважає Я. Головацький, пов’язує з прихильним ставленням Австрійської монархії. Але ця залежність не є односторонньою. Українська нація розділена між двома імперіями і той з монархів, хто завоює прихильність своїх українських підданих матиме симпатії всіх українців.Польський дослідник Я. Козік говорить, про те, що "Головацький вийшов з твердження, про те, що майбутнє австрійської держави залежить від політики Австрії щодо народів які входять до її складу і які вона повинна утримувати в повній рівності. У Галичині, стверджував він, це є тим потрібніше, що Українці можуть стати "сильним валом перед революційними махінаціями". Але щоб того досягти Австрія повинна піднести українську народність, впровадити українську мову до шкіл всіх типів, сприяти українській літературі, а в суспільних справах йти слідами Йосифа II, обмежити утиски народу з боку шляхти, "зміцнити середній стан" і, тим самим, отримати симпатії цілого українського народу".
Події 1848 року різко прискорили формування національної свідомості українців Галичини. Як підкреслює польський історик З. Фраз "В половині XIX в. народовий рух український — як тоді ще говорили — русинський, увійшов у стадію остаточної кристалізації. Од Весни Народів справа руська вже перестала бути лише забаганкою етнографічно-мовною і стала проблемою політичною".
Певною мірою сприяла становленню українського національного руху і австрійська адміністрація в Галичині та губернатор Ф. Стадіон. Керуючись принципом "розділяй і владарюй" щодо підкорених народів "клаптикової" Австрійської імперії, її державні чільники були не проти використати український рух, як противагу польським повстанцям. Тим більше, що з часів реформ імператора Йосифа II австрійська влада мала певний авторитет в українського населення.
Зростання національної самосвідомості українців в під час революційних подій 1848 року, після довгих років латентного існування, було настільки потужним і неочікуваним, що серед польських кіл Галичини почала розповсюджувалась інформація про те, що "українців (русинів) видумав губернатор Стадіон". Щодо цього З. Фраз пише, що "У 1848 році Стадіон не мусив "видумувати Русинів", щоб використати їх у боротьбі з Поляками, він тільки швидко зрозумів та оцінив політичні вигоди, які несла підтримка молодого, але автентичного українського (русинського) руху".
Українці, значною мірою, виправдали сподівання австрійських урядовців. За свою вірність монархії вони отримали прізвисько "тірольців Сходу", оскільки саме населення Тіролю на заході імперії виявилось самим лояльним до Габсбургів. З українців було утворено парамілітарні національні організації "Народну гвардію" та "Батальйон гірських руських стрільців", що блокував гірські перевали в Карпатах з метою не допустити об’єднання польських та угорських повстанців. Організатором української діяльності виступила Головна Руська Ради — перша політична організація галицьких українців, яка утворилась 2 травня 1848 року у Львові для оборони прав українців з представників греко-католицького духовенства та міської інтелігенції. На її чолі стояли спочатку єпископ Г. Якимович, а пізніше крилошанин М. Куземський.
Члени Ради ревно поставились до справи і першим ділом організували друк часопису, що став рупором українських сил в Галичині. 15 травня 1848 року в першому номері газети "Зоря Галицька" було вміщено першу відозву "до руского народу" організації, що назвала себе "Рада народна руска". У цій відозві сповіщалось про введення 25 березня 1848 року в Австрійській імперії Конституції яка гарантувала права та свободи громадян країни та про утворення представницького органу галицьких українців під назвою "Рада народна руска".
Звертаючись до українців Галичина у цій відозві члени Головної Руської Ради намагались пробудити їх національну свідомість, апелюючи до славного минулого, традицій самостійного державно-політичного існування в минулому. При цьому чітко наголошується на єдністі українців по обидва боки австро-російського кордону: "Конечна потреба для нас Русинів такого збору тим явніше ся окаже, скоро ся заставимо, чим нарід наш бил, в якім стані досі зіставал і яким при наданні тепер конституції бити може і повинен. Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтретя міліона землю Галицьку замешкує. Той нарід бил колись самодільним, рівнял ся в славі найможнішим народам Европи, мал свій письменний язик, свої власні устави, своїх власних князів, — одним словом: бил в добрім биттю, заможним і сильним. Через неприязні судьби і різні політичні нещастя розпал ся поволі той великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованнє".У своєму звертанні до історичної пам’яті народу автори відозви близькі до козацьких літописців, анонімного автора "Історії Русів", харківських романтиків, діячів Кирило-Мефодіївського товариства. Тривале бездержавне існування розірваного між різними державно-політичними утвореннями українського національного організму не могло остаточно вбити пам’ять про власну державну велич, мрію про незалежне майбутнє, прагнення реалізувати цю мрію. Одночасно цей документ перегукується і з ідеями визвольного руху інших слов’янських народів, що попали в залежність від Австрії — чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців.