Україна за часів Петра I
«Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошестівони не знали, але в ці роки вона з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства».
Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше проявля¬лось національне самоусвідомлення. Найчисленніша група населення (розкріпачене селянство Гетьманщини порів¬няно з кріпаками Росії, з її консервативним монархічним правлінням) мала більше можливостей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі ху¬дожнього життя, побуту та звичаїв. Порівнюючи свої вражен¬ня від перебування в Москві, а потім у Києві, П. Алеппський ; зазначав: «Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії) ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли... Зате Козацька країна була для нас начебто рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі». Цар Петро 11698 р. зазначав у розмові з патріархом:
«Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у школи...» Зрозуміло, що загальний рівень освіти простого люду Росії був ще нижчим.
Що ж являли собою наприкінці XVII ст. українські землі, котрі відійшли до Російської держави? Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між урядами Росії й Польщі, за якою повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (декілька верст навкруги) передавалися на два роки під московський скіпетр. Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала вход¬ження Лівобережжя до складу Російської держави.
Запорозька Січ законодавче підпорядковувалась адмініст¬рації обох країн (воля гетьмана тимине браласядо уваги). Певною мірою визначався західний кордон між Річчю Посполитою і Російською державою по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії р. Сож. Від неї по межі Річицького повіту (охоп¬лював «кут» південно-східного району пізніше Мінської гу¬бернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія Української держави повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще Поляновським трактатом від 1634 р.
Отже, фактично більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера було прине¬сено в жертву дипломатичним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що «всім козакам не корисний Андрусівський торг». «Страшним ударом» для Української держави назвав його відомий історик . Омелян Терлецький. Одразу після підписання Андрусівської угоди шляхта почала «вогнем і мечем» приводити населення Правобережжя до покори.
Договір про «Вічний мир» від 26 квітня (6 травня) 1686 р. між Росією і Польщею знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі. Він остаточно не тільки юридичне, а й фактично закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. За ним по р. Орель окреслено південну межу краю, а Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. Північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Посполитої пройшов від Січі • вгору по Дніпру та гирлу р. Тясмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу.
Нейтральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина, і Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами та турецько-татарськими на¬падниками. Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Посполитій, а Поділля залишало¬ся під владою Туреччини.Росія продовжувала чинити диктат на українських землях. Петро І (1672—1725) з самого початку свого правління (1682) розгорнув активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Він насторожено стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Геть¬манщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з іноземними послами. Зако¬нодавче це ще раз затверджували «Коломацькі статті» — договірні умови між старшинами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 р. під час скинення з гетьманства Івана Самойловича й обрання на цей ранг (поса¬ду) одного з найвпливовіших діячів Лівобережжя генерально¬го осавула Івана Мазепи (1687—1708).
Ці статті порівняно з попередніми містили кілька прин¬ципово нових пунктів, згідно з якими посилювалась влада цара¬ту на українських землях, що входили до складу єдиної Російської держави. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана. Завдяки політичному хисту І. Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.