Хрущовська відлига та рух шістдесятників
Відповідним чином змінювався стан справ у промисловості, її розвиток в Україні характеризу¬вався значним збільшенням капіталовкладень у важку промисловість, уповільненням темпів роз¬витку легкої і загальним зниженням темпів зро¬стання.
Отже, „відлига” сприяла певному прогресивному роз¬виткові України. Але непослідовність, супереч¬ливість торкнулася тільки окремих сторін життя радянського суспільства. Зміни, що відбувалися, призвели до того, що за¬думи ініціаторів стали перетворюватися на свою про¬тилежність. До того ж межі „відлиги” були занадто вузькими, аби довести реформи до логічного кінця й докорінним чином оздоровити суспільство.
3. Лібералізація культурного життя
Найпомітніше атмосфера змін, новизни далася взнаки в духовному житті. Першою ластівкою пробудження стала публікація в червні 1955 р. в „Литературной газете” статті О.Довженка „Мистецтво живопису і сучасність”. У ній містився заклик „розширювати творчі межі соціалістичного реалізму”. Він сприймався як сигнал нових можливостей для вільного творчого пошуку.
Першим на нову ситуацію зреагували письмен¬ники. З позицій „розширенного трактування мето¬ду соціалістичного реалізму” написані автобіог¬рафічна повість О.Довженка „За ширмою”, поеми „Розстріляне безсмертя”, „Мазепа” та повість „Третя рота” В.Сосюри, Л.Первомайського „Ди¬кий мед”, роман Гр.Тютюнника „Вир”. У поезії та прозі активно виступали В.Симоненко, М.Руденко, Л.Костенко, Д.Павличко, М.Вінграновський, Р.Лубківський, Ю.Мушкетик, І.Чендей, І.Драч, В.Шевчук. Літературну критику представляли І.Дзюба, Є.Верстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, В.Мороз та ін.Політична „відлига” привела до нової хвилі „ук¬раїнізації”. Знову було відкрито поставлено питан¬ня про збереження української мови та розширення сфери її вживання. На захист ук¬раїнської мови виступили М.Рильський, Л.Дмитренко, Н.Рибак, С.Крижанівський та ін. Письмен¬ник М.Шумило, військовий кореспондент під час війни, у журналі „Смена” за липень 1956 р. писав: „На жаль, ще є люди, які нехтують мовою ук¬раїнського народу. Декому з них здається, що ук¬раїнська мова недовговічна. Мине, мовляв, небага¬то часу, і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націо¬налістів типу Суворіна, що видавав га¬зету „Новое время”, і Шульгіна- видавця такої ж реакційної назети „Киевлянин”. Це абсолютно во¬рожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому суть і рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація”. Період „відлиги” був характерний і певним відновленням історичної справедливості — повер¬ненням українській культурі імен незаслужено за¬бутих або несправедливо репресованих. Значну роботу провели створені в 1956 р. комісії щодо впорядкування посмертної спадщини. Вони, зокрема, опрацювали твори В.Чумака, В.Еллана-Блакитного, а також репресованих сталінщиною письменників — Б.Бобинського, О.Досвітнього, Г.Косинки, М.Ірчана, М.Куліша та багатьох інших. Ряд письмен¬ників було поновлено у правах членів Спілки ук¬раїнських письменників. Серед них: Н. Забіла, Г.Епік, Б.Коваленко, В.Поліщук, Г.Овчаров, Г.Хоткевич, Е.Шехтман, О.Сорока, В.Гжицький. Того ж 1956 р. були реабілітовані Б.Антоненко-Давидович, А.Костен¬ко, П.Кононенко, П.Колесник, А.Петрусь-Кар¬патський, Ю.Шкрумеляк. Після довгих репресій повернулися в 1957 р. до літератури М.Андрущенко, М. Годованець, М.Гаско, М.Доленго, О. Жур¬лива, М.Марфієвич. У жовтні 1957 р. був поновле¬ний у письменницькому товаристві репресований О.Ковінька, а в грудні — В.Мисик.
Реабілітація давала право на видання деяких творів письменників, визнаних найкращими. Ряд творів письменників, які були репресовані за сталінського режиму, опубліковано в „Антології ук¬раїнської поезії” та збірнику „Революційні поети Західної України”. В газетах і журналах друкувала¬ся велика кількість статей про реабілітованих. З'явилися літературознавчі праці про них. Ре¬абілітовані діячі культури, які лишилися живими, поступово втягнулися в культурне життя народу, хоча не всі зберегли життєві сили й могли так само енергійно й настирливо відстоювати його інтереси, як раніше.
„Відлига” породила і таке явище суспільно-культурного життя, як шістдесятництво — рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тема¬тику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Характеризуючи шістдесятництво, один із його представників В.Мороз підкреслював: „То було молоде покоління, яке пішло в університети, яке могло уже подумати про щось інше, а не тільки про елементарні умови існування... Чорновіл, наприк¬лад, був редактором комсомольської загальноу¬країнської газети. Дзюба був одним з найваж¬ливіших критиків у Спілці письменників України. Стус був аспірантом в Інституті літератури в Києві. Одним словом, люди на найвищих щаблях... які в комуністичному істеблішменті могли далеко піти. Але це були найкращі люди в розумінні морально¬му... Вони відчували, що проповідувати те, в що не віриш, просто робити кар'єру, дивитись, як твій нарід російщать, — це багно. Значить, у тих людей виникло природне бажання вирватись з багна”.
Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи ру¬сифікація”. З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму” автор розглядав пробле¬му права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації” позитивний зміст. Саме цю працю Б.Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління.