Галина Андріївна Кузьменко-голова Cоюзу вчителів Гуляйпільської республіки (1919-1920 рр.)
Махновці робили неодноразові спроби оживити освітню галузь і навіть провести її реформування. При цьому махновська освіта мала свого керівника, особі якої і присвячується данна розвідка.
Взагалі то, персона Г.Кузьменко не полишена певної уваги з боку істориків. Їй присвячені кілька окремих статей [1], вона є вагомим персонажем багатьох популярних історичних видань [2], але в якості “діяча освіти” її ще ніхто з дослідників не розглядав.
Коротко про біографію героїні. Народилася в 1892 р., в сім¢ї київського жандарма, в минулому селянина. Закінчила вчительську семінарію. З 1917 р. стала працювати вчителькою української мови і літератури земської гуляйпільської школи. Стала відома в містечку як українська патріотка з анархістським ухилом і активний діяч місцевої “Просвіти”. Всеукраїнська слава прийшла до неї весною 1919 р., коли Г.Кузьменко стала дружиною Батька Махна. Начальник штабу махновської армії Віктор Білаш характеризував її як “невтомиму захисницю жінок” [3]. Восени 1919 р. Г.Кузьменко була обрана головою Союзу вчителів махновської республіки.
Однiєю з пiдвалин нового ладу, який намагалися запроваджувати махновці, мала стати система незалежної освiти, вiдокремлена вiд церкви і держави. Їй вiдводилася роль вихователя гiдної анархiчного суспiльства особистостi. Державне шкiльництво, таким вимогам, на думку махновцiв, не вiдповiдало. Головним злом одержавленої школи вважалося те, що учень разом із знаннями засвоював як аксiому життєвої позицiї право держави розпоряджатися життям громадянина. Саме переслiдуючи цю мету, держава домагається обов'язкової освiти своїх громадян. Оцiнюючи подiбну практику, П.Кропоткiн називав державну освiту "витонченим способом вбивства будь-якого духу особистого почину та незалежностi" [4].
До голосу патрiарха анархiзму долучалася також критика безпосередньо махновцiв, невдоволених станом шкiльної науки в районi. Доброю iлюстрацiєю цих настроїв є стаття "Школа й життя", вмiщена в газетi "Шлях до волi" [5]. Її автор визначає п'ять основних вад старого шкiльництва, якi треба обiйти в майбутньому. Це невiдповiднiсть шкiльної програми вимогам реального життя, недостатня кiлькiсть шкiл, низька якiсть навчання. Певно, спираючись на свiй особистий досвiд, автор продовжує: "А навчання по всих школах провадилось так, що бодай би його й не згадувать! За увесь час навчання звертали увагу, головним чином, на лiтеру "Ъ"... та дивились на те, аби учнi вмiли "рассказывать прочитанное", а чи розумiє учень те, що розказує, – хто його знає! А задачi якi давали ?! – для чого тiльки iкомупотрiбно було так мордувати дiтей, знущатися над бiдолашними?! Iсторiя, якої вчили дiтей, це була байка, а не iсторiя; вчили географiю, а нiколи не бачили того, про що вчили. Скiнчить хлоп'я школу, одержить свiдоцтво, а через тиждень вже нiчого й не знає й не пам'ятає: знову такий розумний, як i до школи був… Школа тiльки покалiчила його". Далi йшли закиди до байдужої щодо шкiльних проблем освiтянської бюрократiї. Остання вада – "страшенно пригнiчене становище вчителiв".
В тогочасних умовах вирiшальний вплив на проведення освiтянських експериментiв справляла вiйськова обстановка. Вони мали можливiсть проводитись лише уривками в часи повного господарювання махновцiв. Вперше проблема реформування освiти постала в лютому 1918 р. у зв'язку з органiзацiєю навколо Гуляй-Поля анархо-комунiстичних комун. Комунари бажали озброїтися новiтньою педагогiкою, i їх вибiр упав на вичитану з анархiстських брошур шкiльну систему Ф.Фаррера (1859-1909) – iспанського анархiста i засновника вчення "вiльної школи" [6]. Комунари мали намiр, використавши зв'язки анархістів, запросити з мiста спецiалiстiв для її впровадження, але, зважуючи на обставини, згодилися "в крайньому разi" на перший рiк обмежитися запрошенням звичайних учителiв [7].
У першій половині 1919 р. шкiльна галузь у районi опинилась пiд керiвництвом анархiстки Марiї Никифорової, вiдстороненої за рiшенням ревтрибуналу на пiвроку вiд полiтичної дiяльностi. 25 травня 1919 р., пiд час вiзиту до Гуляй-Поля командувача Українським фронтом В.Антонова-Овсiєнка, члени мiсцевого виконкому розповiдали йому про наявнiсть у селi трьох "вiдмiнно поставлених" середнiх шкiл, дитячих садкiв та "дiткомун", як тепер пропонувалося називати ясла. Це дало можливiсть командувачу назвати Гуляй-Поле "одним із найбiльш культурних центрiв Новоросiї" [8].
Починаючи від 1 вересня 1919 р. впровадження реформи освiти було покладено на створену в складi Культпросвiтнього вiддiлу Військово-Революційної Ради Шкiльну секцiю, яку очолила Галина Кузьменко. У функцiї секцiї входило: 1) пошук коштiв та органiзацiя цивiльного шкiльництва на контрольованiй махновцями території; 2) керівництво шкільництвом через утворення спiльних вчительсько-батькiвських рад; 3) розробка шкiльних програм та контроль за їх виконанням.Чи підтримали місцеві освітяни реформаторські заходи махновцiв? Адже останнi могли спиратись виключно на мiсцевi вчительськi кадри. Не варто говорити про тогочаснi умови працi сiльської iнтелiгенцiї. Її супутниками були нестатки і постiйнi пiдозри влади у зносинах з "бандитами". Так, у липнi 1919 р. у рiдному селi Г.Кузьменко – Пiщаному Бродi – каральний загiн пiд проводом бiльшовика В.Затонського розстрiляв мiсцевого вчителя Д.Маруценка лише за те, що той прочитав махновцям лекцiю про атеїзм [9]. До всього цього додавалась недоброзичлива реакцiя махновцiв на прояви iнтелiгентностi. Вона вважалась рисою "мiської зарази", а її носiї прихильниками "старого режиму". Але були й позитивнi моменти, насамперед добре продовольче становище району i патронат над освiтою Г.Кузьменко, що давало можливiсть перетворити РПАУ/м/ хоч в якесь джерело прибутку. Остання обставина сприяла тому, що вчителi сприйняли нову реорганiзацiю без особливого ентузiазму, але досить прихильно. Гуляйпiльськi вчителi займались пiдготовкою вечорiв для махновцiв, вирученi кошти вiд яких використовувалися на нагальнi шкiльнi потреби [10]. В скрутнi часи махновцi допомагали школам i дитячим притулкам грiшми та харчами. Походи рiзноманiтних вчительок до Батька з проханнями про грошову допомогу стали звичним явищем. Якщо грошi були, Н.Махно "на школу" нiколи не вiдмовляв. У жовтнi 1919 р. IV районний з'їзд окремим рiшенням ухвалив видiлити допомогу школi глухонiмих в Олександрiвську, а також звичайним школам i притулкам [11]. Катеринославський притулок отримав 1 млн. крб. i партiю продуктiв борошном, салом iковбасою. "Треба вiддати махновцям належне, – згадував начальник притулку М.Гутман, – пiсля добровольцiв притульськi дiти протягом мiсяця "пiдгодувалися". Проте роздаючи грошi на школи i притулки, секретарi ВРР попереджали, що Повстанська армiя не має намiру постiйно постачати їх i надалi. Вони мають влаштовуватись, розраховуючи на власнi сили [12].