Релігійна діяльність Михайла Попова на Закарпатті в 1938-1944 рр.
26 липня 1942 р. у всіх православних приходах, що знаходилися під керівництвом адміністратора М. Попова було проведено „Неділю військової допомоги”. Після літургії священики зібрали грошову та натуральну допомогу і передали її родинам, члени яках знаходилися на війні у складі угорської армії. Священикам пропонувалося прийняти активну участь у підготовці і видання православного календаря для православних вірників, який вийшов друком наприкінці року [Там само. – Арк. 423]. Це було перше періодичне видання, яке було дозволено угорською цензурою з 1938 р.
На кінець 1942 р. під керівництвом адміністратора М. Попова знаходилося 112 224 православних, які були зосереджені у 164 приходах та філіалах. Їх обслуговувало біля 120 священиків, у тому числі 43 ченці. В області також діяло 12 чоловічих та жіночих православних монастирі і скитів [Шематизм Православної Мукачівської єпархії на 1942 р. // Церковний календар на 1943 год. Мукачево: Паннонія, 1942. – С. 115-128].Угорський уряд фінансово підтримував М. Попова та архієпископа Савватія (Врабец). З жовтня 1940 р. М. Попов отримував від Міністерства культів конгруа у розмірі 512 пенгів на місяць, а після затвердження його на посаді адміністратора він почав отримувати ще додатково 1040 пенгів на місяць [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 93]. Під час першого візиту до Праги М. Попов отримав на руки 6000 пенгів, по власній ініціативі він передав Савватію (Врабец) частину суми. У 1942 р. архієпископ Савватій (Врабец) звертався до Міністерства культів з проханням про надання йому матеріальної допомоги. Міністр Ш. Есенський видав для архієпископа Савватія (Врабец) 2000 пенгів, але відмовився надати щомісячне утримання[Там само. – Арк. 109].
Німці прагнули підкорити всі православні церкви, що знаходилися на залежній від них, чи від їх союзників територіях, митрополиту Берлінському Серафиму (Ляде), який належав до Карловацього Синоду зарубіжної російської православної церкви [Данко О. Вказ. праця. – С. 175]. З листа М. Попова до ієром. Василія (Проніна) від 15 січня 1943 р. довідуємось, що у першій половині січня 1943 р. у нього перебував митрополит Серафим (Ляде). М. Попов вказував, що той прибув на його запрошення як гість угорського уряду [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 232]. 11 січня 1943 р. між М. Поповим та митрополитом Серафимом (Ляде) відбулася зустріч, на якій обговорювалося питання діяльності православної церкви в Угорщині. Можна припустити, що тут йшла мова й про зміну М. Поповим юрисдикції, позаяк 30 травня 1942 р. німці заарештували архієпископа Савватія (Врабец), за підозрою у хрещення празьких євреїв [Православная церков Чешских земель и Словакии // http://ric.orthost.ru/europe/sc/mp/6/].
20 січня 1943 р. в готелі „Геллерт” у Будапешті відбулася нарада духовенства за участі митрополита Серафимом (Ляде). Під час наради перед М. Поповим було поставлено завдання сприяти перемозі у війні над СРСР методами агітації населення до боротьби та через публікацію послань і розпоряджень [Архів УСБУ. – Арх. крим. спр. № 1411-С., Арк. 34]. М. Попов на завдання угорського уряду турбувався й про освітній рівень православного духовенства. У квітні 1942 р. у Будапешті була створена вища духовна школа. Метою створення закладу такого типу було небажання угорської влади, щоб православні священики виховувались в Югославії. Школа була розрахована на те, що після навчання священики будуть відчувати відданість угорській державі, планувалася також перепідготовка й тих священиків, що мали вже духовну освіту. Викладачами в духовній школы були в основному угорці. В перший рік існування тут навчалося 15 чол., на 1944 р. студентів нараховувалося біля 40 чол., із них 30 чол. – закарпатці [Там само. – Арк. 182].
Загалом М. Попов мало займався суто церковними справами, в Мукачеві, де було розташоване Єпархіальне управління, бував один раз у 2-3 місяці. Наприкінці 1943 р. серед православного духовенства на Закарпатті розпочинається боротьба за усунення М. Попова з посади адміністратора. Головними активістами цього процесу були ігумен Феофан (Сабов), секретар Єпархіального управління І. Солко, архімандрит Олексій (Кабалюк), св. Д. Белякова та інші. Їх діяльність підтримали й працівники міністерства культів в Будапешті – Ш. Есенський, С. Фал, Є. Мерше. У липні 1943 р. з міністерства культів прийшов вказівка, згідно якої, всі важливі фінансові питання міністерство брало на себе, а церковна сфера відходила до Єпархіального управління [Там само. – Арк. 207]. Таким чином М. Попов був усунутий від влади. 13 червня 1944 р. його було заарештовано угорською поліцією за підозрою у хрещенні єврейських дітей за значні хабарі, що М. Попов і не заперечував. Наприкінці грудня 1944 р. М. Попова було вислано до Німеччини на примусові роботи, підчас перевезення йому вдалося втекти, переховувався до приходу радянських військ [Там само. – Арк. 63]. 1 травня 1946 р. М. Попов написав листа Московському патріарху Алексію (Симанському) з проханням прийняти його під свою юрисдикцію як священика, або мирянина [Там само. – Арк. 67]. На початку квітня 1947 р. в Будапешті М. Попов був заарештований радянськими органами держбезпеки. 9 вересня 1947 р. Закарпатський обласний суд засудив його до 25 років виправно-трудових таборів. Для відбуття покарання М. Попова відправили до Воркути, Комі АРСР. 19 жовтня 1955 р. із табору Мордовської АРСР він написав скаргу в Москву, у якій повідомляв, що у вересні того року був звільнений достроково і клопотав у справі повернення до Угорщини [Хланта О., Офіцинський Р. Вказ. праця. – С. 66]. Даних про повернення в Угорщину М. Попова не виявлено і подальша його доля не відома. Реабілітований у 1992 р.Таким чином, діяльність М. Попова на Закарпатті в 1938-1943 рр. не можна оцінювати однозначно. Будучи білоемігрантом він виступав проти радянської влади і намагався зробити все, щоб допомогти її поваленню. Він поставив ставку на Німеччину та Угорщину і закликав духовенство у всьому допомагати у війні з СРСР. Проводячи агітацію за архієпископа Савватія (Врабец), М. Попов сприяв поглибленню церковного розколу серед православних на Закарпатті, що послаблювало розвиток православної церкви. Після його призначення на пост адміністратора, офіційно дві православні юрисдикції були об’єднанні, хоч і на незначний час. Позитивом є те, що М. Попов піклувався розвитком духовної освіти серед православного духовенства, намагався впорядкувати роботу церковних органів. Безперечно, радянський режим не мав права судити громадянина іншої держави, М. Попов став однією із його жертв.