Кримські сторінки біографії С. І. Веребрюсова: за новими документами архівів Москви та Санкт-Петербургу

Перша інформація про перебування Степана Івановича Веребрюсова в Криму міститься в його мандрівних спогадах про поїздку, що відбулася в 1844 році, коли він здійснив подорож по степовому й гірському Криму до Алушти. Нарис було опубліковано в 1846 р. У статті вказувалося, що автор мешкає в Катеринославі. Він докладно зупинився на характеристиці побуту та звичаїв степових й гірських татар та їхніх відмінностей. Докладно намальовані картинки кримської природи [1].

Безпосередньо кримський період діяльності краєзнавця починається з одержання їм посади викладача феодосійській прогімназії. За завданням її директора, члена Російського географічного товариства Я. Грахова С. І. Веребрюсов склав путівник для мандрівників по Криму «Покажчик визначних пам'яток Криму» [2, арк. 2]. Я. Грахов у листі, направленому до Російського географічного товариства (Михайлові Миколайовичу Муравйову) охарактеризував Степана Івановича як людину «добре знайому з визначними місцевостями Кримського півострову» [2, арк. 1]. Рукопис С. І. Веребрюсова, доповнений Я. Граховим історичними відомостями, був названий ними «Міста і найвизначніші місця в Криму». Він був надісланий для публікації в «Известиях» Російського географічного товариства, але так і не був надрукований. Рукопис, який за змістом мав вигляд путівника, зберігся в архіві Російського географічного товариства в С.-Петербурзі [2, арк. 2-44]. Покажчик був складений у формі словника: у нього було включено розшифровки кримських топонімів, докладні історичні довідки, описи міст і пам'яток. У Російському географічному товаристві, мабуть, провели ґрунтовну роботу із редакції рукопису. Його намічали надрукувати з доповненнями: матеріалами члена Товариства Владислава Максимовича Княжевича «Адміністративні питання відносно Криму», де розглядалися проекти економічного розвитку півострову [3] та нарисом «Короткі відомості про Крим», який підготував Андрій Якович Фабр (1790-1863), який служив тоді Катеринославським губернатором [4].

Цікавість до численних античних і середньовічних старожитностей привела С. І. Веребрюсова до Феодосійського музею старожитностей, де він почав співробітничати на суспільних засадах, допомагаючи директору музею Іллі Степановичу Безкровному із систематизацією та розміщенням колекцій.

У 1869 – на початку 1870-х років губернською владою зважувалося питання про переведення Феодосійського музею старожитностей із центру міста в стару будівлю-мечеть на Карантині, у зв'язку з заявленими правами на будинок музею євангелічним приходом. Одеське товариство історії і старожитностей, що було офіційним патроном цього музейного зібрання, зверталося з гнівними листами до Таврійського губернатора Григорія ВасильовичаЖуковського з вимогою не позбавляти музей його приміщення. Мечеть на Карантинній Гірці, що пропонували для розміщення колекції, за справедливим визначенням членів Товариства, була занадто мала для розміщення колекції. Крім того, музей, звичайно, мав бути розташованим в центрі міста, а не в його завулках. У ті нелегкі для музею часи на допомогу місту прийшов гарячий патріот Феодосії, художник Іван Костянтинович Айвазовський (1818-1900). Він домігся дозволу на спорудження в місті архітектурного комплексу: надгробної пам'ятки герою Кавказької кампанії П. С. Котляревському з каплицею та новим будинком музею. Для виторгу грошей на цей проект І. К. Айвазовський улаштував спеціальну виставку в Санкт-Петербурзі [5, с. 49-50].

Усі роботи з переїзду музею до нового будинку здійснював вже Степан Іванович Веребрюсов як директора Феодосійського музею старожитностей. Цю посаду він займав у 1869-1878 роках. У «Таврических губернских ведомостях» виявлена раніше невідома стаття С. І. Веребрюсова «Короткий звіт про Феодосійський музей старожитностей за 1871 р.» [6], де автор відзначив роль І. К. Айвазовського для розвитку колекції старожитностей і перелічив пожертвування, що надійшли до дня відкриття нового будинку музею, значна частина яких була прислана з Керченського музею старожитностей. Після закінчення робіт, пов'язаних із переїздом і відкриттям експозиції, директор зайнявся підготовкою нового видання «Покажчика Феодосійського музею старожитностей», що побачив світло в 1874 році [7]. Він складався з короткої історичної довідки й огляду музейних фондів. Усі археологічні пам'ятки, що були в музеї, С. І. Веребрюсов розділив на групи по хронології їхнього походження або етнографічної приналежності: еллінські, греко-візантійські, генуезькі, вірменські, східні написи, єврейські. Окрему групу склали «різні предмети».Про різноманітну організаційну діяльність С. І. Веребрюсова на посаді директора музею повідомляє секретар Одеського товариства історії та старожитностей Володимир Норбертович Юргевич (1818-1898), що відвідав Феодосію з інспекційною метою [8]. Докладну інформацію про діяльність директора музею з організації охорони пам'ятників надає нам листування С. І. Веребрюсова з віце-президентом ОТІС Миколою Ничипоровичем Мурзакевичем, виявлено в особовому архівному фонді М. Н. Мурзакевича в Інституті російської літератури (Пушкінському домі) РАН. Так, у 1875 р. краєзнавець займався організацією робіт із відновлення капели в Судаку [9, арк. 1-4], вів переговори з І. К. Айвазовським про передачу музею деяких із його картин [9, арк. 5-6]. Важке особисте матеріальне становище змушує С. І. Веребрюсова просити М. Н. Мурзакевича про протекцію щодо одержання вакантної посади помічника агента Російського товариства пароплавства та торгівлі у Феодосії. «Полегшивши трохи свій скрутний стан, – писав він 20 червня 1876 року, – я тим із великою ретельністю постараюся сприяти поліпшенню тутешнього музею й взагалі розвідкам щодо місцевих старожитностей» [9, арк. 7]. Заклопотаність у директора музею викликала назрівала в 1876 р. військова конфронтація поміж Росією та Туреччиною. Він повідомляв в Одесу, що «усі в великому сум'ятті, чекають війни і побоюються висадження турків, укладають речі і при першій ознаці розриву готові покинути місто. І справді, місто наше наполовину населене татарами, турками і турецько-підданими, у яких у руках уся торгівля хлібом, м'ясом і всіма риштунками <...> Дозвольте й повідомите куди, на чому і якими засобами вивезти дрібні речі і монети в безпечне місце» [9, арк. 9-10].