Імітація монаршої поведінки в "дивних" вчинках Богдана Хмельницького на початку 1649 р.

І все це лунало з вуст формально ще підданого польського короля, який і до цих подій, і практично до Переяславської Ради постійно в універсалах, дипломатичних листах та інших офіційних паперах називався не інакше як «Гетьман Його Королівської Милості Війська Запорозького». Після Переяслава, тобто після набуття російського підданства, титулатура гетьмана змінилася на «Гетьман Його Царської Величності Війська Запорозького». В жодному з офіційних документів Б.Хмельницький не титулувався «Гетьман України», оскільки провідним інститутом державності в досліджуваний період був саме інститут підданства, а оскільки гетьман не мав підданих, то вважатися лідером повноцінної незалежної держави (навіть васальної стосовно більш вищої в ієрархії держав) для сучасників не міг. Саме тому автор цих рядків в принципі не погоджується з сучасною міфілогемою про існування Української козацької держави, оскільки, по-перше, посада гетьмана не передбачала державне лідерство в межах її владної компетенції, а розглядалася як військово-адміністративна над козацькою автономією, по-друге, жодна з країн, яка мала законні з точки зору тогочасних державотворчих доктрин право на українські землі (Росія, Польща, Кримське Ханство та Османська Імперія) не була зі зрозумілих причин зацікавлена дозволити стати посаді гетьмана в перспективі повністю державною; по-третє, тільки князь крові чи аристократ, якому князівський титул був пожалуваний імператором Священної Римської імперії чи турецьким султаном (поряд з російським царем вони вважалися законними спадкоємцями римських імператорів), як це було свого часу з Радзівілом, Любомирським, Васіле Лупулом, Юрієм Хмельницьким, Мазепою, Меншиковим та іншими «світлійшими» князями, міг очолити державу, яку християнська та ісламська спільноти визнали б юридично повноцінною. Б.Хмельницький як дрібний шляхтич за походженням, навіть обійнявши гетьманську посаду, не ставав абсолютним державним лідером, для цього йому як мінімум необхідно було або зробити свій рід князівським за відомою схемою, або знайти оригінальний шлях, проте теологічно, юридично та логічно не менш переконливий.

Перший шлях був апробований, як відомо, через старшого сина Б.Хмельницького Тимофія, що побрався з донькою молдавського господаря Васіле Лупула, албанця за походженням та спочатку мусульманина, який отримав князівський титул та посаду від турецького султана за особливі послуги. Цей приклад міг бути для українського гетьмана зразковим, що, поряд з іншими чинниками, спряло не тільки українсько-терецькому зближенню протягом антипольських визвольних змагань, але і прийняттю Хмельницьким таємно від Польщі та Москви турецького підданства у листопаді 1653 р. незадовго до Переяслава. Крім того, старша донька Лупула була дружиною литовського канцлера Миколи Радзівіла, теж представника «молодої» князівської династії, що не могло не посилювати увагу гетьмана до розігрування перспективної турецько-молдавсько-литовської карти.Тезу про започаткований Б.Хмельницьким «полівасалітет», яку останніми роками розробляють Т.Чухліб та інші українські дослідники, неможливо прийняти з огляду перш за все на те, що вона елементарно не відповідає принципові історизму, а отже екстраполює на умови XVII ст. невластиві їм риси: особистість могла бути підданою тільки одному господарю, той міг в свою чергу – іншому і так далі у відповідності до ієрархічної державної системи, створеної протягом Середньовіччя; одночасно ж бути підданим володарів країн з різних систем було в принципі неможливо на законному рівні, хіба що за допомогою таємних інтриг та майбутнього скандального розкриття, що й сталося з махінаціями українського гетьмана. Але якщо, як і у випадку з «дивами» межі 1648-1649 рр., Б.Хмельницький пішов на злочинне порушення усталених норм сенйорально-васальних та міжнародних відносин, та ще й освячених християнською догматикою, яка категорично забороняла одночасно служити двом господарям, у нього обов`язково мали бути для цього переконливі аргументи. В котре залишити наведені факти без пояснення, або обмежитися банальною констатацією використання гетьманом ефімерного «права шаблі» чи чогось подібного, було б справжнім піжонством.

Одним з можливих гіпотетичних пояснень «дивацтв» Б.Хмельницького могла б бути свідома імітація гетьманом стереотипів поведінки східних православних монархів. Представниками так званої Московсько-Тартуської семіотичної (останнім часом перевага віддається термінові «семіологічної») школи Ю.Лотманом, Б.Успенським та В.Живовим на прикладі в першу чергу Івана Грозного та Петра Першого [5; 7; 8; 10; 13; 14; див. також: 12; 15], Я.Любарським на прикладі візантійського імператора Михайла ІІІ [9] (теоретико-методологічним підгрунтям для їх концепцій стали ідеї Й.Хьойзінги та М.Бахтіна про культуру як гру та карнавал [1; 16]) переконливо продемонстровано, що деякі монархи в силу специфіки православної догматики та власних психологічних схильностей особливо гостро відчували себе як помазаників Божих, а отже розглядали власні вчинки як безпосередню реалізацію Божої Милості та Божого Гніву. У такому випадку дії монархів лежали вище земного суду, звичних норм моралі, засуджувати та звинувачувати їх не мав права ніхто зі смертних. Наприклад, прояви нечуваної навіть для свого часу жорстокості Іван IV та Петро І цілком відверто вважали проявами праведного Божого Гніву, яким законно каралися грішники, себе ж згадані царі уподібнювали з архангелом Михаїлом, якому за Біблією належало ексклюзивне право вершити Суд Божий Звичайно, у випадку з Іваном та Петром ми маємо сипаву з законними монархами, вихованими на відповідних релігійних та моральних принципах, проте Б.Хмельницькому для аналогічних дій (а проявів сліпої невиправданої жорстокості по відношенню до свого ж єдиновірного селянства з боку козаків, а власне гетьмана та його близького оточення – по відношенню до соратників-полковників, було, як переконливо довела Н.Яковенко [17], більш ніж достатньо) та створення підстав вважати себе монархом необхідно було знайти особливі та у свій спосіб безпрецедентні аргументи. Цьому посприяла низка об`єктивних обставин, а саме: теоретично добре обгрунтована з богословської та світської точок зору київськими інтелектуалами 20-40-х рр XVII ст. в рамках формування українського ранньонаціонального міфу сакралізація Києва та взагалі Русі, які стали оцінювати з позицій абстрактно-містичної біблійної догматики, винесши за межі реальності [3; 4; 11; 20; 21]; традиція тлумачення представниками православної інтелектуальної еліти – радниками Б.Хмельницького – територіальних, часових та етнічних вимірів Русі типологічно подібно до богословських, в першу чергу старозавітніх, категорій (останні розглядалися як зразкові для новозавітніх), що стало в умовах катастрофічного занепаду на межі XVI – XVII ст. руської православної князівської верстви підгрунтям пошуку ідеального володаря, який би відповідав саме ідеальним категоріям, був би по-просту їх живим втіленням; максимальна зорієнтованість в питаннях необхідного відступу від церковних канонів на чисті, так би мовити «незабюрократизовані», ранньохристиянські традиції, що дозволяло здійснити вчинки, здавалося б незаконні з погляду церковних та світських норм, проте легітимні з погляду Божого Суду. Саме для цього Б.Хмельницькому у потрібен був саме Єрусалимський патріарх, оскільки від презентував Святу Землю та Святе Місто Єрусалим (міфологема «богохранимого» Києва була добре відома), а вже одне це давало патріархові право провести над гетьманом згадані вище ритуали, які в очах України та самого Хмельницького набували не просто легітимності (досягти цього звичним шляхом було, зрозуміло, практично неможливо), а майже святості.Ми запропонували одне з можливих пояснень поведінкової стратегії Б.Хмельницького на початку 1649 р. та деяких його вчинків протягом наступного періоду його гетьманування, скориставшись дослідницькими здобутками представників семіологічного напрямку в сучасній культурології. Автор цих рідків свідомий того, що далеко не усі висловлені положення та міркування прозвучали аргументовано та переконливо, адже вони, з одного боку, прямо протирічать усталеним в сучасній українській історичній науці поглядам на постать Б.Хмельницького та на характер державотворчих зусиль останнього тайого наступників, а з іншого – залучають до сьогодні ще нетрадиційні в рамках україністики дослідницькі технології. Проте основною метою в процесі написання даної розвідки була спроба по-справжньому творчо використати стосовно «дивних» рис поведінки Б.Хмельницького принцип історизму, який частіше тільки декларується, але на практиці на минуле переносяться невластиві йому на тому чи іншому етапі риси, нав`язуються непритаманні особливості. Є достатньо підстав заявити, що середньовічний та ранньомодерний періоди зазнали та зазнають і досі суттєвих руйнацій від недостатньо компетентного втручання в їх унікальну ментальну атмосферу, багато в чому відмінну від атмосфери більш пізніших часів.