Імітація монаршої поведінки в "дивних" вчинках Богдана Хмельницького на початку 1649 р.

Концептуальні трагічні помилки, прорахунки, прояви некомпетентності, невиправданої навіть за поняттями тієї епохи жорстокості переважно «делікатно» замовчуються, у кращому разі – обмежуються легкими докорами, а здебільше - пояснюються «злочинною змовою» сучасників-поляків, які свідомо з метою дискредитації сфальсифікували вчинки гетьмана, перебільшивши закономірні для усіх війн трагічні складові україно-польської війни. Як не парадоксально, до сьогодні залишаються, на жаль, поодинокими спроби дати добре аргументоване, позбавлене соціологічних та психологічних штампів, пояснення тих чи інших вчинків Б.Хмельницького та його соратників (як, власне, і представників польського, татарського, російського та турецького таборів), яке б базувалося не на упередженому заздалегідь виправдальному чи звинувачувальному ставленні до подій середини XVII ст., а на підгрунті максимально повного врахування ментальних, поведінкових стереотипів доби. Ми маємо на увазі вишукано-резонансну рецензію Н.Яковенко на серію публікацій перш за все В.Смолія та В.Степанкова [17; див. також: 19], а також деяких інших авторів, зокрема О.Толочка [11] та автора цих рядків [2], присвячених політичній та духовній ситуації в Україні напередодні Хмельничини, українській національній революції та постаті Хмельницького.


Для наших подальших роздумів немає особливої потреби здійснювати розлогий джерелознавчий та історіографічний аналіз, оскільки він, з одного боку, вимагає спеціальної концептуальної зосередженості, а з іншого - надалі ми будемо оперувати у необхідних випадках виключно загальновідомими, хрестоматійними аргументами, коли можна дозволити собі уникнути розлогих екскурсів щодо розгляду джерел та літератури. Зазначимо лише, що безпосередньо біографії Б.Хмельницького присвячена досить велика кількість робіт з різних наукових та ідеологічних таборів, серед яких в першу чергу слід назвати імена М.Грушевського, М.Кордуби, В.Липинського, І. Крип`якевича, В.Замлинського, Я.Дашкевича, В.Смолія, В.Степанкова, П.Гоя, Я.Федорука, В.Горобця, Т.Чухліба, В.Сергійчука, В.Серчика та багатьох інших. Події кінця 1648 – початку 1648 рр. з огляду на їх особливу роль в контексті подій українських визвольних змагань і які будуть нас цікавити в першу чергу, зрозуміло, були неодноразово проаналізовані на підставі архівних та введених до наукового обігу джерел. «Екстраваганті» як для етичних та субординаційних сенйорально-васальних уявлень середини XVII ст. риси дій Б.Хмельницького на Різдво 1649 р. у Києві та під час його пізнішої зустрічі з польськими послами у Переяславі в лютому 1649 р. не могли залишитися поза увагою науковців, але, як свідчить знайомство з відповідними працями, запропоновані інтерпретації не можуть задовільнити. Противники наполегливого тяжіння Б.Хмельницького до законного гетьманства та юридично забезпеченої державної влади над українською автономією чи, в перспективі – над легітимно незалежною Україною, як правило тлумачать його невиправдано «зухвалу» поведінку як прояв психічної аномалії, епатаж втратившого від жадання абсолютної влади глузд «хама» чи «холопа», який почав зневажати елементарні васальні обов`язки та шляхетський політес тощо. В свою чергу палкі прихильники владних намірів гетьмана та державотворчих амбіцій козацької України в цілому вбачають в його «дивній» поведінці межі 1648-1649 рр. саме принципове ігнорування польсько-шляхетських традицій в контексті усвідомлення силою отриманої влади «правом меча» (чи в скорегованій під впливом технічного прогресу та історичних реалій термінології XVII ст. - «правом шаблі»), що зрештою і стало грунтом для наполегливих спроб утворити Українську козацьку державу.

Ми дозволимо собі не погодитися з жодною з наведених думок. По-перше, як свідчать наступні події у розвитку українсько-польських стосунків до смерті гетьмана включно, Б.Хмельницький після порівняно нетривалого періоду «затемнення» повернувся до традиційних способів легітимізації влади, які утвердилися протягом Середньовіччя в християнських та ісламських країнах та продовжували бути чинними і в досліджувану добу. По-друге, така літня, досвідчена людина як Б.Хмельницький навряд без поважних причин так відверто продемонстрував би власне зневажання віковими традиціями, оскільки остаточно втратив би репутацію солідного політика не тільки в польських очах, але і з боку Росії, Туреччини, Криму та інших можливих союзників та партнерів. Крім того, більш уважна інтерпретація вчинків Б.Хмельницького та використання певних нових дослідницьких технологій дозволить, як на нашу думку, запропонувати більш переконливе пояснення поведінкової стратегії нашого героя наприкінці першого етапа національної революції.Розглянемо для початку, в чому ж саме можна проявилася «дивина» вчинків Б.Хмельницького та осіб, які його оточували взимку 1648-1649 рр. Під час тріумвального в`їзду до Києва через Золоті Ворота Хмельницький їхав у санях разом з Єрусалимським патріархом Паїсієм та киівським митрополітом Сильвестром Косовим (Паїсїя спеціально затримали у місті до Різдва, про що мова попереду). Студенти Київського колегіуму у своїх декламаціях вітали Хмельницького як Мойсея, Богом даного (малося на увазі в першу чергу дослівне значення імені гетьмана як калька, до речі, з грецького Теодор чи, в українському варіанті - Федір) для визволення народу з «лядської неволі». Ієрарх відслужив у Святій Софії службу, під час якої вибачив Хмельницькому усі минулі, сучасні та майбутні гріхи, дарував князівський титул, а також заочно обвінчав з колишньою коханкою Мотроною, яка на той час була у законному шлюбі з Даніелем Чаплинським – відомим ворогом Хмельницького.

Не менш «парадоксальними» виглядають і промови Б.Хмельницького до польських послів у Переяславі у лютому 1649 р. Він, як добре відомо з нотаток у щоденниках послів, називав себе Богом даним єдиновладцем та самодержцем руським, паном і воєводою київським, і взагалі Бог дав за допомогою шаблі дов владу над усим народом руським. Крім того, територіальні претензії Хмельницького сягали на заході Львова, Галича та Холма, до того ж Польща («Лядська земля») має загинути, а Русь пануватиме [18, 185-186].