Районування українського народного мистецтва (ХVIII - ХХ ст.)

Винятком були художні промисли, котрі обслуговували церкву та верхні верстви суспільства. Багато майстрів із Київщини, прилеглого Лівобережжя та інших регіонів залучалися до роботи в лаврських іконописних, шпалерних, керамічних, склоробних та інших майстернях. Обмін досвідом формував транерегіональні загальнона¬родні риси декоративного мистецтва України-Русі, що мали зворот¬ний вплив на сільські осередки. Завдяки Києву, найдавнішому релігійному, культурному, торговельному, адміністративному центрові, народне мистецтво Київщини більше піддавалося впливові міських мод, особливо у вишивці [8].

Не менше визначався міським ремеслом і майоліковий промисел, який існував у Києві й околиці з кінця XVI ст. Його продукція — не тільки побутові вироби, а й усілякі архітектурні деталі. Розмальовані кахлі із зоо- й антропоморфними мотивами та різно¬манітний посуд у ХVШ-ХІХ ст. продовжували випускати в селах південної Київщини (Гнилець, Головківка, Здорівка, Сунки), а найбільший гончарний осередок Дибинці під Богуславом збував свою продукцію у південних губерніях, зокрема Бессарабії [9].

Вохристо-зелений з чорним колорит на світлому тлі, барокове трактування орнаменту споріднюють розкішну наддніпрянську майо¬ліку з подільською, покутською, балканською. Близькі до подільських також стінописи, найбільш розвинуті в околицях Умані, а також місцеві геометричні візерунки вишивок, виконувані зі споду полотна вовняними нитками темних тонів (технікою „низанка"). Ближче до Дніпра в XIX ст. переважали геометризовані рослинні мотиви, що вишивались червоним із додатком синього, а з 1880-х рр. — чорного кольорів.

Решта історико-етнографічних регіонів розселення українців є маргінальними етноконтактними зонами, де територіальна спільність домінує над національною специфікою. Втім, отаким периферійним місцевостям властиві найбільше багатство й розмаїтість локальних варіантів, а традиційні сільські ремесла залишаються продуктивними до кінця XX ст.

Це передусім стосується слов`яно-романського пограниччя в Бессарабії, Буковині, Марамороші, де крім українських і молдово-румунських сіл є також численні колонії переселенців-болгар, гагаузів, великоросів-старообрядців, німців. Тривале панування турків (у Бессарабії до 1812 р.) і широкі культурно-економічні зв`язки зі Сходом обумовили деякі міжетнічні риси у звичаях, естетичних смаках. Наприклад, присадкуваті чи взагалі позбавлені верхів церкви (унаслідок адміністративних обмежень), щедрість орнаментики й строката багатобарвність, часто запозичені від імпортованих зі Сходу товарів, захоплення металевими прикрасами, блискучими нитками та бісером у текстильних виробах.

Чимало спільного в образотворчому фольклорі багатонаціонального регіону при середній течії Західного Бугу, що з`єднує Сокальщину, Холмщину, Берестейщину, Підлісся (Підлясся), а також суміжного Полісся, традиційна культура якого утворює перехідну смугу між явищами, властивими білорусам і українцям.

Починаючи з ХV-ХVІ ст. на Правобережжі з`явилися сотні польських колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, різнилися релігією, заняттями і побутом від навколишніх „хлопів". [10] На Поліссі шляхетські хати будувалися з гранчастих брусів, а не і круглих колод. В оздобленнях інтер`єру та одягу шляхта майже аг використовувала в XIX ст. домотканих тканин, вишивки. Шляхті навіть не личило співати на весіллі, для цього годилося наймали співців [11]. Усе це нагадує систему звичаїв лемків, чия своєрідна мате¬ріальна культура також створювалася переважно інонаціональний ремісниками: польськими, циганськими, єврейськими.

Найдискретніша з етноконтактних зон — українсько-великоруська — сформувалася після колонізації у ХVII-ХVIII ст. вихідцями: Правобережжя — території так званої Слобідської України (теперішні Сумська, Харківська, Луганська області України, Білгородська. Курська, Воронезька області Російської Федерації), переміщенні запорізьких козаків на Кубань, масового заселення вихідцями : Центральної України та Росії Запоріжжя, Таврії, Катеринославщинн Херсонщини, Буджака, приєднаних до Російської імперії у XVIII-XIX ст. Ще раніше в Україну емігрувало багато росіян-старообрядців. яких називали тут „липованами" чи „пилопонами".

Культурну мозаїчність Півдня України посилювали численк: колонії грецьких, болгарських, німецьких, чеських переселенців, острівці білорусів, естонців, представників інших національностей.Натомість у Центральній Наддніпрянщині, Волині й Поділлі. Карпатах населення було сталим уже принаймні кілька століть Географічно-природна структура здебільшого відповідала племінній, а часто й політичній. Певна спадкоємність адміністративно-територіального устрою в ХІ-ХІХ ст. і своєрідна в кожній губернії практика підтримки народних ремесел сприяли усталенню обласних ознак.

Унаслідок цього поділ на губернії (в Австрії — коронні землі, в Польщі — воєводства) та повіти, що проіснував до 1920-1930-х рр.. за матеріалами основних видів народного мистецтва майже співпадає з історико-етнографічним районуванням.